Кілька слів замість епілогу. Усі, певна річ, добре знають, що ефект від досліду Челленджера відбився в усьому світі. Правда, в жодному пункті поранена планета не видала такого зойку, як у місці поранення, але вона своєю поведінкою в інших місцях світу достатньо переконливо довела, що це — єдиний організм. Через кожну дірку, через кожен вулкан завивала вона, висловлюючи своє обурення. Гекла волала так, що ісландці остерігалися виверження. Везувій посилено парував. Етна виплюнула велику кількість лави, і позов у півмільйона лір за збитки подали проти Челленджера в італійські суди власники постраждалих виноградників. Навіть у Мексиці та гірських грядах Центральної Америки виявилися ознаки активної вулканічної діяльності, а волання Стромболі оглушило всю східну частину Середземного моря.
Досі межею людської пихи було змусити говорити про себе весь світ. А змусити весь світ кричати про себе — це привілей лише Челленджера.
Дезінтеґраційна машина
Професор Челленджер перебував у вельми кепському гуморі. Взявшись за клямку дверей, я нерішуче завмер перед його кабінетом і почув цілу тираду, слова гриміли і лунали по всій оселі:
— Авжеж, я стверджую, що ви вже вдруге помилилися номером. Вдруге впродовж одного ранку! Ви що, гадаєте, що якийсь телепень на іншому кінці дроту може відволікати вченого від серйозної роботи своїми настирливими дзвінками? Я цього не терпітиму! Алло, хутко пошліть за керуючим вашою бездарною телефонною фірмочкою! А, керуючий це ви?! То якого біса не керуєте? Певна річ, ви впоралися з тим, що дозволили відволікти мене від справи, справи, важливість якої ваша довбешка втямити не спроможна! Вимагаю з’єднати мене із суперінтендатом. Що, його немає на місці? Цього і слід було очікувати! Я подам на вас до суду, сер, якщо таке повториться ще раз! Адже покарали ж горлатих когутів. Атож, це я домігся їхнього засудження. Покарали півнів, то з якого дива я терпітиму деренчання телефону? Все ясно. Вибачення в письмовому вигляді? Дуже добре. Я його розгляну. Бувайте!
Саме після цих слів я наважився переступити поріг. Безумовно, час я вибрав не надто вдалий. Коли професор поклав телефонну слухавку і я опинився перед ним, то переді мною стояв розлючений лев! Його величезна чорна борода стирчала, а могутні груди обурено спиналися. Він окинув мене з голови до п’ят поглядом гордовитих сірих очей, і на мене звалися наслідки його гніву.
— Кляті ледарі! За що тільки цим негідникам гроші платять! — загримів він. — Я чув, як вони реготали, коли я складав їм свою цілком справедливу скаргу. Це змова, щоб мені докучати! А тепер, юний друже, ще й ви з’явилися сюди, щоб цей нещасливий ранок став доконаним. Ви тут, хотів би я знати, з власної волі, чи ваш часопис відправив вас вициганити з мене якесь інтерв’ю? Як у приятеля, у вас, звісно, є привілеї, але як журналіст можете вимітатися геть!
Я гарячково понишпорив у кишені, щоб відшукати листа від МакАрдла, але тут професору пригадалася ще одна причина для невдоволення. Його величезні волохаті лапи копошилися в паперах на столі і нарешті витягли звідти газетну вирізку.
— Дуже було мило з вашого боку згадати про мене в одному з ваших останніх літературних опусів, — заявив він, обурено трясучи переді мною аркушем. — Та ще й в якихось безглуздих зауваженнях щодо останків викопного ящера, нещодавно виявленого в соленгофських сланцях. Ви починаєте абзац зі слів: «Професор Дж. Е. Челленджер, котрий належить до найбільших науковців сучасності...»
— Ну, то й що, сер? — поцікавився я.
— Які ж обурливо несправедливі такі визначення й обмеження? Хтось може подумати, що ви в змозі сказати, хто вони, ті інші видатні науковці, котрим ви приписуєте рівність, або, чого доброго, ще й перевагу наді мною?