Жовті очі Немора якось особливо зловісно глипнули на мого супутника, але його обличчя при цьому розпливлося в усмішці удаваної щирості.
— Ви гідні своєї репутації, професоре. Я часто чув, що ви саме той чоловік, дурити котрого навряд чи варто намагатися. Й я готовий провести перед вами наочний дослід, який неодмінно переконає вас у реальності моїх досягнень. Але перш, ніж перейти до нього, маю сказати кілька слів щодо головного принципу, що лежить в основі роботи моєї машини. Ви розумієте, що дослідний екземпляр, який я зібрав тут, у своїй лабораторії, — всього лише модель, хоча в певних межах вона працює чудово. Було б зовсім нескладно за її допомогою дезінтегрувати, наприклад, вас, шановний, а потім відтворити знову. Але не заради таких занять одна з наймогутніших держав готова заплатити мені ціну, що має дев’ять нулів. Моя модель просто наукова іграшка. Прикладіть цю силу в більшому масштабі — і досягнете неймовірних практичних результатів.
— Чи можна нам побачити цю модель?
— Ви не лише її побачите, професоре Челленджер, але й відчуєте її роботу на собі особисто, якщо, звісно, вам не забракне мужності зважитися на це.
— Якщо не забракне мужності! — загарчав лев. — Ваше «якщо», сер, дуже образливе.
— Та, та... Я зовсім не маю наміру оскаржувати вашу відвагу. Хочу лише зауважити, що надам вам повну можливість проявити її. Але спершу кілька слів про закони, що лежать в основі дезінтеґрації й управляють нею.
Коли відомі кристали, сіль, наприклад, або цукор, поміщають у воду, вони розчиняються в ній і зникають. І навіть не пізнати, що вони колись в ній були. Потім, якщо шляхом випарювання або якось інакше зменшити кількість води, то наші кристали знову опиняться перед нами, ми їх знову побачимо, і вони точно такі ж, як і раніше. Чи в змозі ви уявити собі процес, за допомогою якого ви, органічна істота, так само поступово розчиняєтеся в просторі, а потім, завдяки зворотній зміні умов, з’являєтесь знову?
— Це хибна аналогія! — вигукнув Челленджер. — Навіть якщо я зроблю таке жахливе припущення, ніби молекули нашого тіла може розсіяти якась вибухова сила, то з якого дива вони знову складуться точно в такому ж порядку, як і раніше?
— Таке заперечення не вирізняється глибиною і не стосується суті справи. Можу сказати вам на це лише те, що молекули, аж до останнього атома, знову відтворюють структуру, яку вони раніше складали. Існує незрима матриця, і завдяки їй кожна цеглинка структури потрапляє на своє природне місце. Можете насміхатися, професоре, але ваш скептицизм і посмішка незабаром зміняться зовсім іншими почуттями.
Челленджер стенув плечима:
— Я цілком готовий перейти до випробувань.
— Є і ще дещо, що мені хотілося б довести до вашого відома, джентльмени, позаяк це допоможе вам збагнути мою ідею. Зі східної магії та західного окультизму ви, вочевидь, знаєте про феномен апорта, коли якийсь предмет раптово переноситься зі значної відстані та з’являється на новому місці. Як же це можна зробити, якщо не звільненням молекул, їхнім переміщенням ефірною хвилею та подальшим їхнім возз’єднанням, коли кожна з них встає точно на своє місце, будучи спрямованою туди дією непереборного закону? Ось, як мені здається, реальна аналогія з тим, що робить моя машина.
— Не можна пояснити щось неймовірне за допомогою іншого неймовірного, — мовив Челленджер. — Я не вірю в ваші апорти, пане Немор, і не вірю у вашу машину. Мій час дорого коштує, й якщо маєте намір продемонструвати дію вашого дезінтеґратора, чи як ви його там називаєте, то я б попросив вас перейти до справи без просторікувань.
— Тоді попрошу за мною, — запросив винахідник.
Він повів нас із помешкання сходами донизу і далі через маленький садочок. Там розмістився просторий флігель. Господар відімкнув двері, і ми ввійшли досередини.
Там виявилася велика вибілена кімната з незліченними мідними дротами, що звисали зі стелі у вигляді гірлянд, і величезний магніт, встановлений на підвищенні. Перед ним було щось, схоже на призму зі скла, футів три завдовжки та близько футу в діаметрі. Праворуч від неї стояло крісло, встановлене на цинковій платформі, а над ним висів полірований мідний ковпак. І до крісла, і до ковпака тягнулися важкі дроти, а збоку було встановлено щось на кшталт храпового механізму з пронумерованими прорізами і вкритої гумою ручки, яка зараз стояла на нульовій позначці.
— Дезінтеґратор Немора, — вказав цей незбагненний чоловік, махнувши рукою в бік машини. — Перед вами модель апарату, доля якого прославитися, змінивши співвідношення сил між націями. Хто володіє цією машиною, володіє й усім світом. Ви ж, професоре Челленджер, проте поставилися до мене, дозволю собі зауважити, без належної чемності та поваги. Чи наважитесь ви тепер сісти на це крісло, щоб дозволити мені на вашій власній персоні продемонструвати можливості нової, невідомої сили?