Жах охопив мене при цих словах, але ще більше вразила мене наснага, з якою вони були сказані. Однак на мого супутника вони, либонь, справили зовсім іншу дію. На моє здивування, Челленджер розплився в приємній усмішці та дружньо простягнув винахіднику руку.
— Отже, пане Немор, мушу вас привітати, — заявив він. — Немає сумніву, що ви здобули гарну власність: могутню силу природи, яку спромоглися приборкати, і тепер людина може використовувати її на власний розсуд. Вельми прикро, певна річ, що це застосування неминуче має стати руйнівним, але наука не знає відмінностей такого типа, а лише вислід знання, куди б воно не вело. Крім принципу, що лежить в основі дії цієї машини, у вас, вважаю, немає заперечень щодо того, щоб я ознайомився з її конструкцією?
— У жодному разі. Машина всього лише тіло. А ось душею її, оживляючим її принципом ви, професоре, розглядаючи це тіло, заволодіти ніяк не зможете.
— Безумовно. Але навіть її механізм уявляється творінням великого майстра, великого, я б дозволив собі зауважити, знавця своєї справи.
Якийсь час Челленджер походжав навколо машини, чіпав і мацав руками окремі її частини. Після чого знову помістив свій громіздкий тулуб на ізольоване крісло.
— Хочете зробити ще одну екскурсію в простір? — здивувався винахідник.
— Пізніше, можливо, пізніше. Між іншим, тут у вас (ви, далебі, про це знаєте) є невеликий витік електрики. Сидячи тут, я чітко відчуваю, як через мене проходить слабкий струм.
— Не може бути. Крісло ізольоване дуже ретельно.
— Але запевняю, що я відчуваю контакт із електрикою, — Челленджер зійшов із сідала на землю.
Винахідник поквапився зайняти його місце.
— Я нічого не відчуваю, — заявив він.
— А хіба немає тремтіння внизу хребта?
— Ні, сер, я нічого не відчуваю.
Тут почулося різке клацання, і Немор зник. Я сторопіло поглянув на Челленджера:
— Сили небесні! Ви торкалися машини, професоре!
Він милостиво всміхнувся мені з виглядом легкого здивування.
— Отакої! Ймовірно, я ненавмисно торкнувся ручки управління, — зронив він. — Еге ж, ось саме так і стаються нещасні випадки, а все через те, що ця модель дуже неохайно змонтована. Такий важіль слід було б супроводити запобіжником.
— Він стоїть на цифрі три. Ця позначка вказує на дезінтеґрацію.
— Ще б пак, я це бачив, коли дослід проводили над вами.
— Але я був такий схвильований, коли він повернув вас назад, що навіть не поглянув, на якій позначці стоїть повернення. А ви помітили?
— Я б міг помітити, мій юний друже, але не обтяжую свій розум дрібними деталями. Тут багато поділок, і ми не знаємо їхнього призначення. Можемо лише погіршити справу, якщо станемо експериментувати з невідомим. Напевно, краще залишити все, як є.
— І ви маєте намір...
— Безумовно. Так буде краще. Цікава особистість пана Теодора Немора розчинилася в просторі, його машина тепер ні на що не придатна, а якийсь іноземний уряд залишився без знання, за допомогою якого він міг би заподіяти багато шкоди. Ми з вами непогано попрацювали сьогодні вранці, мій юний друже. Ваше видання, без сумніву, надрукує тепер цікавий репортаж про нез’ясовне та таємниче зникнення одного латвійського винахідника саме під час візиту її спеціального кореспондента до нього в помешкання. Ніде правди діти, я отримав справжнє задоволення від зробленого експерименту. Такі світлі хвилини приходять, щоб осяяти нудну рутину буднів незвичайним світлом. Але в житті, мій юний друже, є не лише задоволення, але й обов’язки. Тому зараз повертаюся до свого італійця Мазотті та його безглуздих поглядів на розвиток личинок тропічного терміта.
Я озирнувся. Мені здалося, що легкий маслянистий туман все ще огортає крісло.
— Але все ж... — почав було я.
— Першим обов’язком законослухняного громадянина є запобігання злочину, — виголосив професор Челленджер. — Я так і вчинив. Годі, Мелоуне, не треба! Тема вичерпана і не варта обговорень. Вона і так уже занадто довго відвертала мої думки від важливіших справ.
Примітки
[1] Телегонія — одне з хибних учень у теорії спадковості.