Мій скромний запас знань був вичерпаний до дна.
— Навіть не можу припустити, — розвів я руками.
Професор розгорнув монографію, на яку вже посилався раніше.
— Ось, — продовжував він, показуючи мені якесь чудовисько з крилами, — ось чудове зображення діморфодона, або птеродактиля, — крилатого ящера юрського періоду, а на наступній сторінці схема механізму його крила. Порівняйте її з тим, що тримаєте в руках.
При першому ж погляді на схему я аж сіпнувся від подиву. Вона остаточно мене переконала. Сперечатися було смішно. Сукупність усіх даних зробила свою справу. Рисунок, світлини, розповідь професора, а тепер і речовий доказ! Що ж тут іще вимагати? Так я і сказав професору — сказав із усім запалом, на який був здатен, бо тепер мені стало ясно, що до цього чоловіка ставилися упереджено. Він відкинувся на спинку крісла, примружив очі і поблажливо всміхнувся, купаючись у промінні сонця визнання, що несподівано блиснуло на нього.
— Та це ж найвидатніша річ у світі! — вигукнув я, хоча в мені й озвався темперамент не стільки натураліста, скільки журналіста. — Це грандіозно! Ви Колумб науки! Ви відкрили загублений світ! Щиро шкодую, що сумнівався в правдивості ваших слів. Все це здавалося мені неймовірним. Але я не можу не визнати очевидних фактів, і вони мають бути настільки ж переконливими для всіх.
Професор замуркотів від задоволення.
— Що ж ви зробили далі, сер?
— Настав сезон дощів, пане Мелоун, а мої запаси провіанту закінчилися. Я обстежив частину цієї величезної гірської гряди, але піднятися на неї так і не зміг. Пірамідальний стрімчак, із якого я зняв пострілом птеродактиля, виявився доступнішим. Згадавши свої альпіністські навички, я піднявся на нього приблизно до середини. Звідти вже можна було розгледіти плато, що вінчає гірську гряду. Воно було просто неосяжне! Куди не поглянь — на захід, на схід — кінця не видно цим вкритим зеленню скелям. Біля підніжжя гряди стеляться болота та непрохідні хащі, що кишать зміями й іншими гадами. Справжній розсадник лихоманки. Цілком зрозуміло, що такі перешкоди служать природним захистом для цієї незвичайної країни.
— А ви бачили там ще якісь ознаки життя?
— Ні, сер, не бачив, але за той тиждень, що ми провели біля підніжжя цих скель, нам не раз доводилося чути якісь дивні звуки, що долинали звідкілясь згори.
— Але що ж це за істота, яку намалював американець? Як він із нею зустрівся?
— Можу лише припустити, що він якимось чином дістався на самий вершечок гряди і побачив його там. Отже, туди є якийсь шлях. Шлях, без сумніву, важкий, інакше всі ці чудовиська спустилися б униз і заполонили б усе навколо. У цьому вже не може бути жодних сумнівів!
— Але як вони там опинилися?
— На мою думку, нічого загадкового тут немає, — мовив професор. — Пояснення напрошується само собою. Як ви, можливо, знаєте, Південна Америка — гранітний материк. У віддалені століття в цьому місці, либонь, сталося раптове зміщення пластів у результаті виверження вулкана. Не забувайте, що ці скелі базальтові, отже, мають вулканічне походження. Площу величиною приблизно з наше графство Сассекс виперло вгору з усіма її мешканцями та відрізало від решти материка стрімкими скелями такої твердої породи, якій не страшне жодне вивітрювання. Що ж вийшло? Закони природи втратили свою силу в цьому місці. Всілякі перешкоди, що зумовлюють боротьбу за існування в усьому іншому світі, або зникли, або докорінно змінилися. Тварини, які в звичайних умовах вимерли б, продовжували розмножуватися. Як ви знаєте, і птеродактиль, і стегозавр відносяться до юрського періоду, отже, обоє — найдавніші тварини в історії Землі, що вціліли винятково завдяки цілком незвичним умовам, що виникли випадково.
— Але здобута вами інформація не залишає місця для сумнівів! Вам потрібно лише надати їх відповідним особам.
— Я й сам спершу так думав, — з гіркотою відповів професор. — Можу сказати лише одне: насправді сталося інакше: мені доводилося на кожному кроці стикатися з недовірою, в основі якої лежала людська тупість або заздрість. І не в моєму характері, сер, плазувати перед будь-ким і доводити свою правоту, коли мої слова беруть під сумнів. Я відразу ж вирішив, що мені не личить надавати речові докази, які мав у своєму розпорядженні. Сама тема стала мені ненависною, й я не хотів торкатися її жодним словом. Коли мій спокій порушували люди, як ви, люди, котрі догоджають низьким інстинктам натовпу, я був не в змозі дати їм відсіч, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. За характером я, маю зізнатися, запальний, і якщо мене виведуть із рівноваги, можу накоїти лиха. Боюся, що вам довелося випробувати це на собі.