Він круто обернувся, і за мить я побачив із палуби його присадкувату постать, що продиралася крізь натовп до потяга.
Ми вже вийшли в Ла-Манш. Лунає останній ґонґ, що сповіщає про те, що час здавати листи. Зараз ми попрощаємося з лоцманом.
А тепер «уперед, кораблику, вперед пливи!». Хай береже Бог усіх нас — і тих, хто залишився на березі, і тих, хто сподівається на щасливе повернення додому.
Розділ 7. Завтра ми зникнемо у безвісті
Не стану обтяжувати тих, до кого дійде ця оповідка, описом нашого переїзду комфортабельним океанським лайнером, не буду розповідати й про тижні, проведені в Парі (обмежуся лише вдячністю компанії «Перейра-да-Пінта» за допомогу при закупівлі спорядження), і лише коротко згадаю про нашу мандрівку вгору по широкій, каламутній, ледачій Амазонці — подорож, здійснену на кораблі, що майже не поступається за розміром тому, яким ми перетнули Атлантичний океан.
Після багатьох днів шляху наша група висадилася в місті Манаос, за проходом Обідос. Там нам вдалося уникнути вельми сумнівних принад місцевого готелю завдяки люб’язності пана Шортмена, представника Британсько-Бразильської торгової компанії. Ми прожили в його гостинній фазенді до терміну, зазначеному на конверті, який передав нам професор Челленджер. Перш ніж приступити до опису несподіваних подій цього дня, мені хотілося б дещо докладніше охарактеризувати моїх товаришів і тих, кого ми завербували в Південній Америці для обслуги нашої експедиції. Пишу дуже відверто та покладаюся на властивий вам такт, пане МакАрдл, бо до публікації цей матеріал пройде через ваші руки.
Наукові заслуги професора Саммерлі занадто добре відомі — про них немає потреби згадувати. Він виявився набагато пристосованішим до такої важкої експедиції, ніж могло здатися на перший погляд. Його худе, жилаве тіло не знає втоми, а суха, глузлива і часом украй недружня манера залишається незмінною за будь-яких обставин. Незважаючи на свої шістдесят п’ять років, він жодного разу не поскаржився на труднощі, з якими нам часто доводилося стикатися. Спочатку я боявся, що професор Саммерлі виявиться непосильним тягарем для нас, але, як з’ясувалося пізніше, його витривалість нітрохи не поступається моїй. Саммерлі — людина жовчна, великий скептик. Він не вважає за потрібне приховувати своєї твердої впевненості, що Челленджер — шарлатан найчистішої води і що наша божевільна, небезпечна витівка не принесе нам нічого, крім розчарування в Південній Америці та глузування в Англії. Професор Саммерлі не переставав торочити нам це всю дорогу від Саутгемптона до Манаоса, кривлячись і трясучи своєї ріденькою цапиною борідкою.
Коли ми висадилися, його трохи втішили пишність і багатство світу пернатих і комах Південної Америки, бо він відданий науці всією душею. Тепер професор Саммерлі з раннього ранку гонить по лісі з мисливською рушницею і сачком на метеликів, а вечорами препарує здобуті екземпляри. З властивих йому дивацтв зазначу повсякчасну недбалість у догляді за собою, цілковиту байдужість до своєї зовнішності, неймовірну неуважність і пристрасть до короткої пінкової люльки, яку майже не виймає з рота. Замолоду професор брав участь у кількох наукових експедиціях (наприклад, побував із Робертсоном у Папуа), і тому до кочового життя йому не звикати.
У лорда Джона Рокстона є щось спільне з професором Саммерлі, але, по суті, вони пряма протилежність один одному. Хоча лорд Джон років на двадцять молодший, його тіло таке ж сухорляве та кістляве. Пригадую, що докладно описав його зовнішність у тій частині моєї розповіді, яка залишилася в Лондоні. Він дуже охайний, стежить за собою, одягнений зазвичай у біле, носить високі коричневі черевики на шнурівках і голиться щонайменше раз на день. Як майже кожна людина дії, лорд Джон не марнує слів і часто замислюється, але на звернені до нього питання відповідає негайно й охоче бере участь у спільній бесіді, присмачуючи її уривчастими, напівсерйозними-напівжартівливими репліками. Його знання різних країн та особливо Південної Америки просто вражають своєю широтою, а що стосується нашої експедиції, то він усім серцем вірить у її успіх, не бентежачись від глузувань професора Саммерлі. Голос у лорда Рокстона м’який, манери спокійні, але його мерехтливі блакитні очі свідчать про те, що їхній власник здатен оскаженіти і приймати безжальні рішення, а його звична стриманість лише підкреслює, наскільки небезпечним може бути цей чоловік у хвилини гніву. Він не любить поширюватися про свої поїздки до Бразилії та Перу, й я навіть уявити собі не міг, що поява шляхтича так схвилює тубільців, котрі населяють береги Амазонки. Ці люди бачать у ньому поборника своїх прав і надійного захисника. Навколо подвигів Рудого Вождя, як його тут називають, вже склалися леґенди, але з мене було досить і фактів, про які я поступово дізнавався, — вони вражали неабияк.