Наприклад, з’ясувалося, що кілька років тому лорд Джон опинився на «нічиїй землі», існування якої пояснюється неточністю кордонів між Перу, Бразилією та Колумбією. На цьому величезному просторі густо росте каучукове дерево, що принесло тубільцям, як і в Конго, не менше зла, ніж підневільна праця на Дар’єнських срібляних рудниках у часи панування іспанців. Купка негідників-метисів заволоділа всією цією місциною, озброїла тих індіанців, котрі погодилися надавати їм підтримку, а інших обернула на рабів і, погрожуючи нелюдськими тортурами, змушувала рубати каучукові дерева та сплавляти їх униз річкою до Парі.
Лорд Джон Рокстон спробував було заступитися за нещасних, але не добився нічого, крім погроз та образ. Тоді він за всіма правилами оголосив війну ватажкові продавців живого товару, такому собі Педро Лопесу, зібрав рабів-утікачів, озброїв їх і почав військові дії, які закінчилися тим, що нелюд-метис загинув від його кулі, а очолювана ним система рабства була знищена.
Тому не дивно, що цей рудоволосий чоловік із оксамитовим голосом і невимушеними манерами прикував до себе загальну увагу на берегах великої південноамериканської річки. Втім, почуття, які він збурював, були, як і логічно було очікувати, різні, адже тубільці відчували до нього вдячність, а їхні колишні поневолювачі — ненависть. Кілька місяців, проведених у Бразилії, не минули для лорда Рокстона даремно: він вільно опанував місцеву говірку, що складається на одну третину з португальських слів і на дві третини — з індіанських.
Я вже згадував, що лорд Джон Рокстон буквально марив Південною Америкою. Він захоплювався, коли розповідав про неї, і його захоплення було заразливе, адже навіть у такого невігласа, як я, прокинувся інтерес до цього континенту. Як би мені хотілося передати красу його оповідок, в яких точне знання настільки тісно перепліталося з проявами палкої фантазії, що навіть професор Саммерлі уважно їх слухав і скептична усмішка поступово збігала з його худої, довгої мармизи! Лорд Джон розповідав нам історію величної річки — Амазонки. Її дослідили ще перші завойовники, пропливши нею від одного кінця материка до іншого, і все ж водойма досі приховувала багато таємниць за своєю вузькою та вічно мінливою береговою лінією.
— Що там, на тому боці? — вигукував лорд Джон, вказуючи на північ. — Болота та непрохідні джунглі. Хтозна, що в них таїться? А там, на південь від болотяних заростей, де ще не ступала нога білої людини? Невідоме оточує нас звідусіль. Хто може знати напевно, чого слід чекати за цією вузькою прибережною лінією? Чи можна бути певним, що старий Челленджер не мав рації?
Професор Саммерлі розцінював такі слова як прямий виклик; уперта посмішка знову з’являлася на його обличчі, вчений іронічно хитав головою, пускав клуби диму з люльки і жодним словом не порушував зловорожої мовчанки.
Але годі згадувати двох моїх білих супутників — їхній характер і недоліки, так само, як і мої власні, проявляться у майбутньому. Розповім краще про людей, котрі, можливо, будуть відігравати важливу роль у прийдешніх подіях.
Почнемо з велета-негра на ім’я Замбо. Це чорний геркулес, працьовитий, як кінь, і наділений приблизно таким же інтелектом. Ми взяли його на роботу в Парі за рекомендацією пароплавної компанії, на кораблях якої він навчився сяк-так спілкуватися англійською.