Там же, в Парі, ми завербували двох метисів, котрі сплавляли в місто червоне дерево з верхів’їв Амазонки. Їх звали Гомес і Мануель. Обоє були смагляві, бородаті та люті на вигляд, а їхній спритності та силі могла б позаздрити навіть пантера. Гомес і Мануель усе своє життя прожили в горішній частині басейну Амазонки, яку ми сподівалися дослідити, саме ця обставина й спонукала лорда Джона взяти їх. В одного з метисів, Гомеса, була ще й та перевага, що він бездоганно знав англійську. Ці люди погодилися прислужувати нам — куховарити, гребти й узагалі робити все, що буде потрібно, за платню п’ятнадцять доларів на місяць. Крім них, ми найняли трьох болівійських індіанців племені мойо, представники якого відомі серед інших прирічкових племен як управні рибалки та веслярі. Старшого з них ми так і називали — Мойо, а двоє інших отримали імена Хосе і Фердинанд. Отже, троє білих, двійко метисів, один негр і троє індіанців — ось і весь склад нашої маленької експедиції, яка чекала в Манаосі подальших інструкцій, аби вирушити в дорогу та здійснити призначену їй таку незвичайну місію.
Нарешті минув марудний тиждень і настав довгоочікуваний день і година. Уявіть собі напівтемну вітальню фазенди Сант-Іґнасіо, розташованої за дві милі від міста Манаос. За спущеними фіранками сліпуче сяяло сонце, що відливало міддю, тіні від пальм чорніли на світлі так само чітко, як і самі пальми. Не було ні найменшого вітерцю, в повітрі стояло неугавне дзижчання комах, і до цього тропічного різноголосого хору додавався густий бас бджіл і пронизливий фальцет москітів. Позаду веранди починався невеликий, обнесений кактусовою огорожею сад із квітучими кущами, над якими, як іскри на сонці, пурхали великі блакитні метелики та крихітні колібрі.
Ми сиділи за очеретяним столом, на якому лежав запечатаний конверт. На ньому нерівним почерком професора Челленджера було надряпано наступне: «Інструкція лорду Джону Рокстону та його супутникам. Відкрити в місті Манаос 15 липня рівно о 12-й годині дня».
Лорд Джон поклав годинника на стіл поруч із собою.
— Ще сім хвилин, — заявив він. — Дідок дуже пунктуальний.
Професор Саммерлі криво всміхнувся і простягнув до конверта свою худу руку.
— Мені здається, байдуже, коли відкрити, зараз чи через сім хвилин, — зауважив він. — Це все те ж шарлатанство та кривляння, якими, на жаль, уславився автор листа.
— Ні, якщо грати, то за всіма правилами, — заперечив лорд Джон. — Парадом командує старигань Челленджер, і нас занесло сюди за його милістю. З нашого боку буде просто непристойно, якщо ми ретельно не виконаємо його розпоряджень.
— Бозна-що! — розсердився професор. — Мене і в Лондоні це обурювало, а чим далі, тим стає гірше і нестерпніше! Не знаю, що там у цьому конверті, але якщо немає дуже докладного маршруту, я сяду на перший же пароплав і спробую ще застати «Болівію» в Парі. Зрештою, у мене знайдеться важливіша робота, ніж викривати марення якогось маніяка. Ну, Рокстоне, тепер уже час.
— Авжеж, час минув, — погодився лорд Джон. — Можна діяти.
Він розкрив конверт складаним ножем, вийняв звідти складений навпіл аркуш паперу, обережно розправив його і поклав на стіл. Він був чистісіньким. Лорд Джон перегорнув аркуш на інший бік. Там також нічого не було. Ми розгублено перезирнулись і нас аж заціпило, але важку тишу раптом порушив зневажливий регіт професора Саммерлі.
— Це ж щиросердне зізнання! — вигукнув він. — Що ще вам треба? Чоловік особисто підтвердив власне шахрайство. Нам залишається лише повернутися додому і привселюдно назвати його нахабним брехуном, ким він і є насправді.
— Симпатичне чорнило! — вирвалося у мене.
— Навряд чи, — відповів лорд Рокстон, підіймаючи папір проти світла. — Ні, любий юначе, нема чого себе дурити. Можу закластися на що завгодно, що на цьому аркуші нічого не було написано.
— Дозвольте увійти? — прогудів чийсь голос із веранди.
Приземкувата постать з’явилася в освітленій проймі двері. Цей голос! Ця непомірна ширина плечей! Ми дружно зойкнули та посхоплювалися, коли перед нами в безглуздому дитячому солом’яному брилі з барвистою стрічкою, в парусинових черевиках, носаки яких при кожному кроці повертав у різні боки, виріс Челленджер власною персоною. Він зупинився на яскравому світлі, встромив руки в кишені куртки, випнув уперед свою розкішну ассірійську бороду та спрямував на нас зухвалий погляд з-під примружених повік.