— Все ж довелося спізнитися на кілька хвилин, — мовив він, виймаючи з кишені годинника. — Вручаючи вам цей конверт, зізнаюся, не розраховував, що ви його взагалі розкриєте, оскільки із самого початку вирішив долучитися до вас раніше за зазначену годину. Винуватці цієї прикрої затримки — бовдур лоцман і мілина, яка настільки недоречно трапилася на нашому шляху. Боюся, що я мимоволі надав моєму колезі професорові Саммерлі гарну причину познущатися наді мною.
— Маю вам сказати, сер, — з доволі суворою інтонацією зронив лорд Джон, — що ваш приїзд дещо полегшує неприємне становище, яке виникло, бо ми вже було вирішили, що наша експедиція підійшла до передчасного кінця. Проте відмовляюся розуміти, що змусило вас вдатися до таких дивних жартів.
Замість відповіді професор Челленджер підійшов до столу, привітався за руку зі мною і з лордом Джоном, відважив образливо церемонний уклін професору Саммерлі й опустився в плетене крісло, яке скрипнуло й аж затремтіло під його вагою.
— У вас усе готово, щоб рушати в дорогу? — спитав він.
— Можна їхати хоч завтра.
— Так і зробимо. Тепер вам не знадобиться якихось мап, ніяких вказівок — я сам буду вашим провідником, цінуйте це! Я із самого початку вирішив очолити експедицію, і ви переконаєтесь, що жодна, навіть найдокладніша мапа не замінить вам мого досвіду і мого керівництва. Що ж стосується цих невинних хитрощів із конвертом, то якби я заздалегідь посвятив вас у свої плани, мені довелося б відбиватися від ваших наполегливих прохань їхати сюди вкупі.
— Від мене ви б цього не дочекалися, сер! — у запалі вигукнув професор Саммерлі. — Хіба лише якщо б на всьому Атлантичному океані не знайшлося іншого пароплава!
Челленджер лише махнув у його бік волохатою ручиською.
— Здоровий глузд підкаже вам, що я керувався правильними міркуваннями. Мені треба було зберегти за собою свободу дій, із тим, аби з’явитися тут тієї миті, коли моя присутність виявиться необхідною. Ця мить настала. Тепер ваша доля в надійних руках. Ви дістанетесь куди треба. Відтепер керувати експедицією буду я. Прошу вас закінчити за сьогоднішній день усі приготування, щоб завтра вдосвіта ми могли знятися з місця. Мій час дуже цінний, ваш також, хоч і меншою мірою. Тому пропоную якомога швидше пройти весь шлях, а в його кінці я покажу вам те, заради чого ви сюди приїхали.
Лорд Джон Рокстон уже кілька днів тому зафрахтував великий паровий катер «Есмеральда», на якому ми мали податися вгору Амазонкою. Пора року не відігравала жодної ролі при відправці нашої експедиції, позаяк температура тут тримається в межах сімдесяти п’яти — дев’яноста градусів за Фаренґейтом як узимку, так і влітку. Інша річ — сезон дощів: він триває з грудня по травень, і вода в річці поступово піднімається, досягаючи сорока футів понад звичайного рівня. Амазонка виходить із берегів, заливає величезні простори, перетворюючи велику ділянку (її місцева назва Ґапо) в суцільне багно, яким якщо піти пішки, то загрузнеш, а на човні не проїдеш через мілководдя. До червня вода починає спадати, а в жовтні або листопаді її рівень досягає найнижчої точки. Відправка нашої експедиції збігалася саме з тим періодом, коли велична річка з усіма її притоками тримається більш-менш у своїх берегах.
Течія в Амазонці не надто стрімка, адже ухил її русла не перевищує восьми дюймів на милю. Навряд чи є на світі річка, зручніша для навігації. Тут переважають південно-східні вихори, і до кордону з Перу вітрильники добираються хутко, а назад пливуть униз за течією. Що стосується нашої «Есмеральди», то її хода завдяки прекрасній машинерії не залежала від ледачої річки, і ми рухалися з такою швидкістю, наче це була не Амазонка, а застояний ставок.
Перші три дні наш катер тримав курс на північний захід, угору за течією. Хоча гирло Амазонки лежить від цих місцин на відстані кількох тисяч миль, вона настільки тут широка, що з середини річки обидва береги здаються ледве помітною лінією десь біля самого виднокраю. На четвертий день після нашого відплиття з Манаосу ми звернули в одну з приток, яка в гирлі майже не поступається шириною самій Амазонці, але небавом почала швидко звужуватися. Минуло ще два дні, і ми підійшли до якогось індіанського селища, де професор запропонував нам висадитися, а «Есмеральду» відправив назад до Манаосу. Незабаром почнуться пороги, пояснив він, і катеру тут не пройти. По-секрету ж додав, що ми наблизилися до підступів до невідомої країни, отже, чим менше люду знатиме нашу таємницю, тим краще. З цією ж метою він узяв із кожного з нас чесне слово, що ми не опублікуємо і не розголосимо докладної інформації про географічне розташування того місця, яке є метою нашої експедиції, а всіх слуг змусив урочисто заприсягтися в дотриманні таємниці. Все це змушує мене до певної стриманості у викладі подій, тому попереджаю читачів, що на тих мапах чи кресленнях, які, можливо, доведеться докласти до моєї розповіді, буде правильним лише взаємне розташування окремих місць, але не їхні координати, отже, користуватися цими даними для того, щоб проникнути в невідому країну, — марна справа. Хоч би чим керувався професор Челленджер, настільки ревно зберігаючи свою таємницю, ми не могли не коритися йому, бо він справді був здатен швидше зірвати експедицію, ніж хоча б на йоту відступити від виставлених нам умов.