2 серпня ми попрощалися з «Есмеральдою», тим самим обірвавши останню ланку, що сполучала нас із звичним світом. За чотири дні, які минули з того часу, професор позичив у індіанців двоє великих човнів, таких легких (вони були зроблені зі звіриних шкур, натягнутих на бамбуковий каркас), що в разі потреби ми могли б перетягувати їх на руках. У ці човни ми завантажили все наше спорядження, а як додаткових веслярів найняли іще двох індіанців, котрих звали Етака й Іпету, здається, тих самих, котрі супроводжували професора Челленджера в його першій мандрівці. Обоє, мабуть, не тямилися від жаху, коли їм запропонували знову податися в ті краї, але в побуті індіанців вождь досі користується патріархальної владою, й якщо якась угода йому здається вигідною, його одноплемінникам вагатися зась.
Отже, завтра ми зникнемо у безвісті. Першу свою кореспонденцію я відправлю з попутним човном, і, можливо, для тих, хто цікавиться нашою долею, ця звістка про нас стане останньою. Посилаю її на ваше ім’я, любий пане МакАрдл, як ми і домовлялися. Скорочуйте, правте мої листи, коротко кажучи, робіть із ними все, що вважатимете за потрібне, бо покладаюся на властивий вам такт.
Судячи з упертої впевненості нашого ватажка, він має намір довести свою правоту на ділі, і я усупереч наполегливому скептицизму професора Саммерлі не сумніваюся, що ми справді опинилися напередодні величних і вражаючих подій.
Розділ 8. На підступах до нового світу
Нехай наші друзі на батьківщині порадіють разом із нами — ми дісталися мети своєї подорожі і тепер можемо сказати, що твердження професора можна буде перевірити. Правда, на плато наша експедиція ще не підіймалася, але воно тут, перед нами, і при його вигляді навіть професор Саммерлі дещо змирився в душі. Він, звісно, не припускає й думки, що його суперник має слушність, але сперечатися став менше і здебільшого зберігає насторожену мовчанку.
Однак повернуся назад і продовжу свою розповідь із того місця, на якому зупинився. Ми відсилаємо назад одного з індіанців, котрий дуже поранив руку, й я відправлю листа з ним, але чи дійде він колись за призначенням, дуже в цьому сумніваюся.
Останній мій запис був зроблений того дня, коли ми намірялися покинути індіанське селище, до якого нас доправила «Есмеральда». Цього разу доводиться починати з неприємного, позаяк того вечора між двома членами нашої групи сталася перша серйозна сварка, що мало не закінчилася трагічно. Постійні сутички між професорами, певна річ, не враховуються. Я вже писав про нашого метиса Гомеса, котрий балакає англійською. Він чудовий працівник, дуже сумлінний, але страждає хворобливою цікавістю — хибою, властивою більшості людей. Останнього вечора перед від’їздом із селища Гомес, либонь, сховався десь біля хатини, в якій ми обмірковували наші плани, і став підслуховувати. Велетень Замбо відданий нам, як собака, і до того ж ненавидить метисів, як і всі представники його раси, схопив шалапута і притягнув до хижі. Гомес махнув ножем і зарізав би негра, якби той, маючи реально неймовірну силу, не зумів обеззброїти його однією рукою. Ми висварили їх обох, змусили потиснути навзаєм руки і сподіваємося, що цим проблема вичерпається. Що ж стосується ворожнечі між нашими двома вченими мужами, то вона не лише не вщухає, але розгорається все дужче і запекліше. Челленджер, маю зізнатися, поводиться вкрай зухвало, а злий язик Саммерлі жодною мірою не сприяє їхньому примиренню. Наприклад, учора Челленджер заявив, що не любить гуляти по набережній Темзи — йому, бачте, сумно споглядати на той останній притулок, що його чекає. У професора немає ні найменших сумнівів, що його прах буде покоїтися в Вестмінстерському абатстві. Саммерлі відповів квасною посмішкою і мовив: