— Наскільки я знаю, Мілбенкську в’язницю вже зруйнували.
Величезна зарозумілість Челленджера не дозволяє йому ображатися на такі шпильки, тому він лише всміхнувся в бороду і промовив поблажливим тоном, немов звертаючись до малюка:
— Справді, справді!
За розумом і рівнем знань ці двоє чоловіків можуть зайняти місце в першому ряду світил науки, але насправді вони зовсім як діти. Один — сухенький, буркотливий, інший — огрядний і владний. Розум, воля, душа... Чим більше пізнаєш життя, тим ясніше усвідомлюєш, як часто одне не відповідає іншому!
Наступного дня після описаної події ми вирушили в дорогу, і цю дату можна вважати початком нашої чудової експедиції. Все спорядження комфортно помістилося в двох човнах, а ми самі розбилися на дві групи, по шість осіб у кожній, причому в інтересах загального спокою професорів розсадили по різних пірогах. Я сів із Челленджером, котрий перебував у стані безмовного екстазу й усім своїм виглядом випромінював задоволення. Але мені вже доводилося спостерігати його в іншому гуморі, й я щомиті був готовий почути грім серед ясного неба. З цією людиною ніколи не можна почуватися спокійним, зате в його товаристві не занудьгуєш, бо він весь час змушує тебе тремтіти в очікуванні раптового вибуху його бурхливого темпераменту.
Два дні ми підіймалися вгору широкою річкою, вода в якій була темна, але така прозора, що крізь неї виднілося дно. Такою є половина всіх приток Амазонки, в інших же вода мутно-білого кольору, бо все залежить від місцевості, по якій вони протікають: там, де є рослинний перегній, вода в річках прозора, а в глинистому ґрунті вона замутнена. Пороги нам зустрілися двічі, й обидва рази ми робили обхід на півмилі, перетягуючи все своє майно на руках. Ліс по обох берегах був вікової давнини, а через такий легше пробиратися, ніж крізь густу поросль чагарнику, тому наша поклажа не завдавала нам особливих незручностей. Мені ніколи не забути відчуття урочистої таємниці, яку я відчув у цих лісах. Корінний городянин не може навіть уявити собі таких могутніх дерев, що майже на недосяжній для погляду висоті сплітають готичні стріли гілок у суцільний зелений намет, крізь який лише подекуди, пронизуючи на мить золотом цю урочисту темряву, пробивається сонячне проміння. Густий м’який килим торішнього листя глушив наші кроки. Ми йшли, охоплені таким благоговінням, яке відчуваєш хіба лише під похмурим склепінням Вестмінстерського абатства, і навіть професор Челленджер стишив свій гучний бас до шепоту. Якби я був тут сам, то ніколи б не дізнався назв цих гігантських дерев, але наші вчені інколи нам показували кедри, величезні тополі, червоні дерева і безліч інших порід, завдяки великій кількості яких цей континент став для людини головним постачальником тих дарів природи, що стосуються рослинного світу, тоді як його тваринний світ украй бідний.
На темних стовбурах палали яскраві орхідеї та лишайники, що вражали своєю барвою, а коли випадковий промінь сонця падав на золоту аламанду[7], яскраво-червоні зірки жаксонії або густо-сині грона іпомеї[8], здавалося, що так буває хіба в казці. Все живе в цих дрімучих лісах тягнеться догори, до світла, бо без нього — смерть. Кожен паросток, навіть найслабший, пробивається все вище і вище, обплітаючись навколо своїх потужніших і стрімкіших побратимів. Повзучі рослини досягають тут жахливих розмірів, а ті, яким, на думку європейця, ніби й не годиться витися, мимоволі осягають це мистецтво, аби вирватися з густого мороку. Наприклад, я бачив, як звичайна кропива, жасмин і навіть пальма ясітара обмотували стовбури кедрів, пробираючись до самих їхніх вершечків.
Унизу, під величним склепінням зелені, не було чутно ні шереху, ні писку, але десь високо над нашими головами відбувався невпинний рух. Там у променях сонця тулився цілий світ змій, мавп, птахів і лінивців, які, ймовірно, здивовано витріщалися на крихітні людські постаті, які пробираються внизу, на самому дні цієї наповненої таємничим мороком безодні.
На світанку і при заході сонця лісові хащі гуділи дружним завиванням мавп-ревунів і пронизливим щебетом довгохвостих папуг, але в спекотні години ми чули лише дзижчання комах, що нагадує віддалений гул прибою, і більше нічого... Ніщо не порушувало урочистої величі цієї колонади стовбурів, що ховаються вершинами в темряві, яка нависала над нами. Лише раз у густому затінку під деревами незграбно прошкандибав якийсь клишоногий звір — чи то мурахоїд, чи то ведмідь. Це була єдина ознака того, що в лісах Амазонки живе пересувається і по землі.
А тим часом певні інші ознаки свідчили і про присутність людини в цих таємничих нетрях — людини, котра перебувала не так далеко від нас. На третій день ми почули якийсь дивний ритмічний гул, який то затихає, то знову струшує повітря своїм урочистим гуркотом, і так весь ранок. Коли цей гул уперше долинув до нас, човни пливли на відстані кількох ярдів один від одного. Індіанці завмерли, наче перетворившись у бронзові скульптури, а на їхніх обличчях був написаний жах.