— Що це? — спитав я.
— Барабани, — недбало відповів лорд Джон. — Бойові барабани. Мені вже доводилося їх чути.
— Атож, сер, це бойові барабани, — підтвердив метис Гомес. — Індіанці — злий народ. Вони стежать за нами. Індіанці хочуть вбити нас.
— Яким це чином вони примудрилися нас вистежити? — поцікавився я, вдивляючись у темну, нерухому гущавину.
Метис стенув плечима:
— Індіанці все вміють. Вони стежать за нами. Так завжди буває. Барабани перемовляються між собою. Індіанці хочуть нас убити.
До полудня (в моєму нотатнику зазначено, що це було у вівторок 8 серпня) гул із щонайменше шести-семи барабанів оточував нас із усіх боків. Вони то частішали ритм, то сповільнювали. Ось десь на сході почувся чіткий, уривчастий дріб... пауза... густий гул звідкілясь із півночі. Цей безперервний гуркіт звучав майже як запитання та відповіді. У ньому було щось грізне, що неймовірно діяло на нерви. Він зливався в слова — ті самі, які не переставав повторювати наш метис: «Вб’ємо... вб’ємо...» У мовчазному лісі не було ні найменшого руху. Темна завіса зелені дихала спокоєм і миром, властивим винятково природі, але крізь неї без упину мчала одна і та ж звістка, яку посилав нам побратим-чоловік. «Вб’ємо», — промовляли ті, хто був на сході. «Вб’ємо», — відповідали їм із півночі.
Барабани гуркотіли та перешіптувалися весь день, і загроза, що звучала в їхніх голосах, відбивалася жахом на обличчях наших кольорових супутників. Навіть сміливий, хвалькуватий метис, вочевидь, боявся. Зате того ж дня у мене з’явилася нагода переконатися, що Саммерлі та Челленджер володіють вищою мужністю — мужністю освіченого розуму. З такою ж відвагою тримався Дарвін серед ґаучо Аргентини і Воллес — серед малайських мисливців за черепами. Так уже уклала милостива природа: людина не може думати про дві речі водночас, і там, де промовляє наукова допитливість, місця для особистих міркувань не залишається.
Обоє професорів не пропускали жодної птахи на льоту, жодного кущика на березі й іноді поновлювали запеклу суперечку, не помічаючи таємничого грізного гуркоту. Саммерлі, як і раніше, огризався на Челленджера, котрий за своєю звичкою гудів басом, але ні той, ні інший не вважали за потрібне хоча б одним словом обмовитися про барабани індіанців, нібито все це відбувалося в курильні клубу Королівського товариства на Сент-Джеймс-стрит. Вони лише раз удостоїли індіанців своєю увагою.
— Канібали племені міранха, а може, й амаюака, — заявив Челленджер, тицьнувши великим пальцем у бік лісу, звідки лунав гуркіт барабанів.
— Згоден, сер, — відповів Саммерлі, — і, як всі тутешні племена, вони належать до монголоїдної раси, а мова у них полісинтетична.
— Ще б пак, полісинтетична, — поблажливо погодився Челленджер. — Наскільки я знаю, інших мов на цьому континенті не існує. Маю записаними понад сотню різних діалектів. Але щодо монголоїдної раси, то в цьому дуже сумніваюся.
— А здавалося б, достатньо лише поверхневого знайомства з порівняльною анатомією, щоб визнати цю теорію правильною, — уїдливо зауважив Саммерлі.
Челленджер із войовничим запалом випнув підборіддя вперед. Криси солом’яного бриля та борода — ось і все, що залишилося нашим поглядам.
— Маєте рацію, сер, поверхневе знайомство нічого іншого дати не може. Але глибокі знання змушують робити й інші висновки.
Вони злісно їли один одного очима, а в цей час по джунглях ледве чутним шепотом линув відгомін: «Уб’ємо... вб’ємо... вб’ємо...»
Увечері ми вивели човни на середину річки, пристосували замість якорів важке каміння і приготувалися до можливого нападу. Однак ніч минула спокійно, і на світанку ми рушили далі під затихаючий удалині барабанний дріб. Близько третьої години дня нам перегородили шлях високі пороги, що тяглися милі на півтори, ті самі, на яких професор Челленджер зазнав аварії під час його першої експедиції.
Зізнаюся, що вигляд цих порогів підбадьорив мене: це було перше, хоч і слабке підтвердження достовірності оповідок Челленджера.
Індіанці перенесли крізь густий чагарник спочатку човни, потім спорядження, а ми, четверо білих, із гвинтівками в руках йшли ланцюжком, прикриваючи їх від тієї небезпеки, яка могла з’явитися з лісу. До вечора наш загін щасливо оминув пороги, піднявся миль на десять угору річкою та зупинився на нічліг. За моїми приблизними підрахунками, до цього часу Амазонка була вже щонайменше на сотні миль позаду нас.