Рано-вранці наступного дня сталися важливі події. Професор Челленджер із самого світанку вдивлявся в обидва береги, явно чимось стурбований. Але ось він радісно вигукнув і показав на дерево, що низько нависло над водою.
— Як гадаєте, що це? — спитав він.
— Пальма асаї, звісно, — пхикнув Саммерлі.
— Правильно. І ця ж пальма слугувала мені головною прикметою. Ще з півмилі вгору на тому березі, і ми підійдемо до прихованого в гущавині проходу. Дерева стоять там суцільною стіною, а за ними криється таємниця. Он бачите — темний чагарник змінюється світло-зеленим очеретом. Там серед високих тополь і є потаємні двері в невідому країну. Зараз ви самі в усьому переконаєтесь. Ну, вперед!
І справді, нам залишалося лише дивуватися. Підпливши до того місця, де починалися зарості світло-зеленого очерету, ми врізалися в них, потім ярдів сто вели обидва човни, відштовхуючись від берега жердинами, і нарешті ввійшли в тиху неглибоку річку з піщаним дном, що виднілося крізь прозору воду. Її вузькі береги були одягнені в пишну зелень.
Той, хто не помітив би, що замість густого чагарника тут росте очерет, ніколи б не здогадався про існування цієї річки та чарівного царства, що відкривалося за нею.
Атож, це було справді чарівне царство! Таку пишноту може намалювати лише найбурхливіша фантазія. Густі гілки спліталися у нас над головою, утворюючи природний зелений дах, а крізь цей живий тунель струменіла прозоро-зелена річка. Прекрасна сама по собі, вона здавалася ще дивовижнішою за ті химерні відблиски, які кидало на неї пом’якшене зеленню яскраве сонячне проміння. Чиста, як кришталь, нерухома, як дзеркало, зелена біля берегів, як айсберг, водна гладь виблискувала крізь різьблену арку листя, відгукуючись брижами під ударами наших весел. Це був шлях, гідний країни див, у яку він вів.
Тепер індіанців не було чути, зате тварини стали траплятися частіше, й їхня довірливість свідчила про те, що вони ще не зустрічалися з мисливцем. Пухнасті оксамитово-чорні мавпочки із сліпучо-білими іклами та лукавими очима проводжали нас пронизливою тріскотнею. Іноді з важким сплеском кидався з берега у воду кайман. Одного разу огрядний тапір визирнув із кущів, постояв хвилину і почалапав у гущавину. Потім серед дерев майнуло гнучке тіло великої пуми; вона обернулася на ходу, і через руде плече на нас блиснули повні ненависті зелені очі. Птахів тут було безліч, особливо болотних. На кожному стовбурі, що навис над водою, зграйками сиділи ібіси, чаплі, лелеки — блакитні, яскраво-червоні, білі, а кришталево чиста вода так і кишіла рибою всіх кольорів веселки.
Ми пливли по цьому золотисто-зеленому тунелю три дні. Споглядаючи у далечінь, важко було відрізнити, де закінчується зелена вода і де починається зелений виднокрай над нею. Ніщо не порушувало глибокий спокій цієї річки, слідів людини тут не було.
— Індіанців немає. Вони бояться Курупурі, — пояснив якось Гомес.
— Курупурі — це лісовий дух, — витлумачив лорд Джон. — Тут цим ім’ям називають усе, що має в собі зло. Бідолахи тубільці бояться навіть зазирнути сюди — їм здається, ніби в цих місцях таїться щось страшне.
На третій день нам стало ясно, що з човнами треба прощатися: річка починала швидко міліти, вони інколи шкрябали днищем об пісок. Ми таки витягли піроги з води і розмістилися на ніч у прибережному чагарнику. Вранці лорд Джон і я пройшли милі зо дві лісом паралельно до річки і, переконавшись, що вона міліє все більше і більше, повернулися з цією звісткою до професора Челленджера, тим самим підтвердивши його гіпотезу, що ми досягли крайньої точки, далі за яку на човнах іти не можна. Тоді ми витягли їх ще вище на берег, сховали в кущах і зробили на сусідньому дереві зарубку, щоб знайти свою схованку на зворотному шляху. Потім, розподіливши між собою багаж — гвинтівки, набої, провізію, ковдри, намет та інший скарб, — закинули тюки на плечі і знову подалися в дорогу, останній етап якої обіцяв нам набагато більше труднощів, ніж початок.
Цей виступ, на жаль, затьмарила сутичка між нашими двома когутами. Приєднавшись до нас, Челленджер одразу ж узяв експедицію під своє командування, за явним невдоволенням Саммерлі. І того ж дня, як тільки Челленджер віддав наказ своєму колезі (нести барометр-анероїд, нічого більше), стався вибух.
— Дозвольте спитати, сер, — із грізним спокоєм промовив Саммерлі, — чого це ви тут командуєте?