Челленджер раптом спаленів і весь аж наїжачився:
— Бо я начальник експедиції, професоре Саммерлі!
— Змушений заявити, сер, що я вас таким не визнаю.
— Он воно як! — Челленджер із якоюсь слонячою грацією відважив йому глузливий уклін. — Тоді, можливо, ви будете ласкаві вказати мені моє місце серед вас?
— Будь ласка, сер. Ви — особа, слова котрої взяли під сумнів, а ми — члени комісії, створеної для того, щоб перевірити вашу інформацію. Ви йдете зі своїми суддями, сер!
— Хай йому грець! — вигукнув Челленджер, сідаючи на перевернутий човен. — У такому разі будьте ласкаві йти своїм шляхом, а я не кваплячись почимчикую за вами. Позаяк не я очолюю цю експедицію, то мені немає потреби йти на її чолі.
Дяка Богу, що в нашому загоні знайшлося двійко притомних людей — лорд Джон і я, — інакше шаленство та гарячка наших учених мужів призвели б до того, що ми повернулися б до Лондона з порожніми руками. Скільки знадобилося суперечок, умовлянь, пояснень, перш ніж ми вгамували їх обох! Нарешті Саммерлі рушив уперед, пихкаючи люлькою та презирливо всміхаючись, а Челленджер бурчав і йшов за ним. На щастя, ми ще за кілька днів до того встигли виявити, що обоє наших мудрагелів за ніщо мають доктора Іллінґворта з Единбурґа, і це нас врятувало. Надалі варто нам лише було згадати ім’я шотландського зоолога, як гіпотетична сварка моментально вщухала, і професори укладали тимчасову спілку, щоб дружно облаяти свого спільного суперника.
Дрібочучи вздовж берега, ми скоро виявили, що річка поступово перетворилася на вузький струмочок, а він, своєю чергою, загубився в трясовині, зарослій зеленим губчастим мохом, в який наші ноги западали по коліна. У цьому місці вилися густі хмари москітів і всілякої іншої мошкари, то ж ми з полегшенням ступили нарешті на тверду землю. А зробивши великий гак лісом, обійшли цю родючу багнюку, яка ще довго нагадувала нам про себе органним гулом комах.
Наступного дня після того, як ми покинули човни, пейзаж різко змінився. Нам доводилося якийсь час рухатися під гору, лісові хащі помітно рідшали і втрачали свою тропічну пишноту. Величезні дерева, вигодувані мулистим ґрунтом долини Амазонки, поступилися місцем кокосовим і фініковим пальмам, які стояли групками серед густого чагарника. У вогких низинах росли пальми з витонченим спадаючим листям. Ми просувалися, орієнтуючись лише за компасом, і разів зо два між Челленджером і двома індіанцями спалахувала суперечка про вибір шляху, причому обидва рази весь наш загін вважав за краще, як висловився обурений професор, «довіритися оманливому інстинкту первісних дикунів, а не досконалому продукту сучасної європейської культури». На третій день з’ясувалося, що ми мали рацію, віддавши перевагу індіанцям. Челленджер сам упізнав деякі прикмети, що запам’яталися йому з першої мандрівки, а в одному місці ми навіть натрапили на чотири обпалених камені — слід його ж табірної стоянки.
Підйом усе ще тривав; два дні витратили на те, щоб подолати засіяну валунами гору. Рослинність знову змінилася, і від колишньої тропічної розкоші тут залишалися лише пальми «слонова кістка» та безліч чудових орхідей, серед яких я навчився розпізнавати рідкісну Nuttoma Vexillaria, рожеві й яскраво-червоні квіти чудової каттлеї й одонтоглосум. В ущелинах пагорба дзюрчали по дрібному камінні струмочки, затінені заростями папороті. На ніч ми зазвичай розташовувалися серед валунів на березі якогось затону, де зграями метушилися рибки із синювато-чорними спинками на кшталт нашої англійської форелі, що слугували нам смачною стравою на вечерю.
На дев’ятий день нашого шляху, коли ми пройшли, за моїми підрахунками, близько ста двадцяти миль від того місця, де були сховані човни, ліс зовсім здрібнів і мало-помалу перейшов у чагарник. Відтак кущі змінили безкраї бамбукові зарості, настільки густі, що нам доводилося прорубувати в них шлях ножами й індіанськими томагавками. На це витратили цілий день, від сьомої години ранку до восьмої вечора, всього з двома короткими привалами на відпочинок. Важко уявити собі одноманітніше й обтяжливіше заняття!
Навіть у просіках мій горизонт обмежувався якимось десятьма-дванадцятьма ярдами; весь інший час я бачив перед собою лише спину лорда Джона в білій парусиновій сорочці та по боках, майже впритул, — жовту стіну бамбука. Вузькі, як леза, промінці сонця подекуди пронизували її; через футів п’ятнадцять у нас над головою на тлі яскраво-синього неба гойдалися бамбукові мітли. Не знаю, які тварини заселяли цю гущавину, але ми не раз чули зовсім близько від себе чиюсь важку ходу. Лорд Джон гадав, що це були гуанако[9] або лами. Тільки до ночі ми вибралися із заростей бамбука і, потомлені за цей день, що здався нам нескінченним, одразу стали табором.