Наступний ранок застав нас уже в дорозі. Краєвид знову став змінюватися. Жовта стіна бамбука чітко виднілася позаду. Перед нами ж стелилася відкрита рівнина, що поросла подекуди деревоподібною папороттю та поступово підіймалася до довгого гребеня, який нагадував своїми обрисами спину кита. Ми перевалили через нього близько полудня та побачили за ним долину, а далі знову пологий укіс, м’яко округлений на горизонті. Тут, у першій гряді пагорбів, і сталася одна подія, але наскільки вона виявиться значною, можна буде дізнатися пізніше.
Професор Челленджер ішов попереду разом із двома індіанцями. Аж раптом він зупинився і схвильовано замахав рукою, вказуючи кудись праворуч. Поглянувши в той бік, ми побачили приблизно за милю від нас щось схоже на величезного сірого птаха, який неквапливо махнув крилами, низько та плавно пролетів над самою землею і зник серед дерев.
— Бачили? — радісно вигукнув Челленджер. — Саммерлі, ви бачили?
Його колега, не відриваючись, дивився туди, де зник цей дивний птах.
— Що ж це таке, по-вашому? — спитав він.
— Як що? Птеродактиль!
Саммерлі презирливо засміявся.
— Птеродурня! — сказав він. — Це лелека, звичайнісінький лелека.
Челленджер втратив дар мови від сказу. Замість відповіді він закинув на плечі свій тюк і попрямував далі. Але у лорда Джона, котрий незабаром порівнявся зі мною, вигляд був набагато серйозніший, ніж зазвичай. Він тримав у руках цейсівський бінокль.
— Я все ж устиг його розглянути, — сказав він. — Не певний на сто відсотків, що це за почвара, але таких птахів я ще в житті не бачив, можу присягнутися в цьому всім своїм досвідом мисливця.
Ось такі були наші справи. Ми справді підійшли до невідомої країни та зупинилися на підступах до загубленого світу, про який не перестає торочити наш керівник? За моїми нотатками ви знаєте стільки ж, скільки й я. Такі випадки більше не повторювалися, жодних інших важливих подій з нами не сталося.
Отже, мої любі читачі (якщо тільки колись я матиму таких), ви піднялися разом зі мною широкою річкою, проникли крізь очерет у зелений тунель, пройшли схилом серед пальм, здолали зарості бамбуку та спустилися на рівнину, порослу деревоподібною папороттю. Тепер мета нашої подорожі була прямо перед нами.
Переваливши через другу гряду пагорбів, ми побачили вузьку долину, густо зарослу пальмами, а за нею — довгу лінію червонястих скель, яка запам’яталася мені за малюнком в альбомі. Зараз я пишу, але варто мені відірватися від писанини, й ось вона стоїть у мене перед очима: її тотожність із малюнком не викликає сумнівів. Найкоротша відстань між нею та нашою стоянкою не перевищує семи миль, потім вона загинається і зникає в неозорій далечіні.
Челленджер із бойовим виглядом походжає по табору, як півень. Саммерлі мовчить, але налаштований, як і раніше, скептично. Ще один день, і багато наших сумнівів розвіються. Наразі ж відправлю цього листа з Хосе, котрий поранив собі руку в бамбукових заростях і вимагає, щоб його відпустили. Сподіваюся, що лист все ж потрапить за призначенням. За першої ж можливості напишу ще. До листа додаю приблизний план нашої подорожі в розрахунку на те, що він допоможе вам усвідомити все тут викладене.
Розділ 9. Хто б міг таке передбачити?
Нас спіткало страшне горе. Хто б міг таке передбачити? Тепер не бачу кінця нашим бідам. Можливо, ми приречені залишитися на все життя в цьому загадковому, неприступному місці. Я був настільки вражений тим, що сталося, що досі не можу гарненько втямити сьогодення, не можу й зазирнути вперед, у майбутнє. Перше здається моєму затьмареному мозку жахливим, друге — безпросвітним, як ніч.
Навряд чи хтось іще потрапляв у таке становище. Воно настільки безнадійне, що я навіть не вважаю за потрібне відкривати вам точні координати цього гірського ланцюга і волати до друзів організувати рятувальну операцію. Якщо б така операція й була організована, наша доля, цілком імовірно, вирішиться задовго до прибуття рятувальників до Південної Америки.
Так, ми відрізані від будь-якої допомоги, все одно, як нас занесло б на Місяць. Якщо ж ми вийдемо з честю з цієї халепи, то будемо зобов’язані порятунком винятково собі. Трійко моїх супутників — люди непересічні, люди блискучого розуму та непохитної мужності. У цьому, і лише в цьому, вся наша надія. Варто мені глянути на спокійні обличчя товаришів, і морок навколо мене розсіюється. Наважуся думати, що зовні я тримаюся з таким же спокоєм. Насправді ж мене мордують важкі сумніви.