А тепер дозвольте викласти з усіма подробицями перебіг подій, що призвели до катастрофи.
У своєму останньому звіті я писав, що ми перебуваємо за сім миль від ланцюга червонястих скель, які оперізують кільцем плато, про яке згадував професор Челленджер. Коли наша експедиція підійшла ближче, мені здалося, що професор навіть применшив висоту гір, оскільки в деяких місцях вони сягають принаймні тисячі футів. Впадає у вічі також шаруватість цих скель, мабуть, характерна для базальтових утворень. Щось подібне можна спостерігати на Селісберійських кручах неподалік від Единбурґа. Вершина гірського ланцюга вкрита пишною рослинністю — по краях підіймаються кущі, а за ними — високі дерева. Живих істот тут, либонь, немає.
Тієї ночі ми розбили табір біля підніжжя гірського ланцюга, в пустельному та похмурому місці. Червонясті скелі, що височать над нами, не тільки абсолютно прямовисні, але і загинаються по краях назовні, тому про підйом з цього боку годі й думати. Неподалік від нашого табору стоїть висока скеля, що звужується догори. Я, здається, вже казав про неї раніше. Вона нагадує потовщений церковний шпиль. Його вершечок, на якому росло високе дерево, припадає на один рівень із плато, але їх розділяє ущелина. Ця скеля і найближчі до неї гірські відроги не надто високі — десь футів п’ятсот-шістсот, не більше.
— Ось на цьому-от дереві, — заявив професор, — сидів птеродактиль, якого я підстрелив. Мені довелося видертися до половини скелі. Гадаю, що хороший альпініст, такий як я, зможе піднятися і на шпиль, хоча звідти на плато все одно не перебратися.
Поки Челленджер патякав про свого птеродактиля, я придивлявся до професора Саммерлі й уперше вловив у ньому щось нове: він явно починав вірити своєму суперникові і навіть проявляв певні ознаки каяття. Уїдлива посмішка зникла з його губ, він стояв блідий і не намагався приховати свого здивування. Челленджер також не забув відзначити це і вже упивався звитягою.
— Професор Саммерлі, природно, вважає, що, згадуючи птеродактилів, я маю на увазі звичайного лелеку, — сказав він, незграбно намагаючись жартувати, — але цей лелека не має пір’я, у нього надзвичайно твердий шкіряний покрив, перетинчасті крила й обсаджений зубами дзьоб.
Челленджер відважив низький уклін, усміхнувся, підморгнув своєму колезі, а той не витримав і відійшов геть.
Вранці після скромного сніданку, що складався з кави та маніоки (харчі доводилося економити), ми скликали військову раду та стали міркувати, яким чином піднятися на плато. Професор Челленджер головував надзвичайно врочисто — справжнісінький верховний суддя.
Уявіть собі таку картину: цей бородань у зсуненому на потилицю безглуздому солом’яному брилі сидить на каменях, гордовито поглядаючи на нас з-під примружених повік, і повільно, виразно розповідає про наше теперішнє становище та подальший план дій. Перед ним розмістилися ми троє: ваш покірний слуга — засмаглий, дуже зміцнілий на свіжому повітрі, Саммерлі, з пихатим і, як і раніше, скептичним виглядом, пахкає люлькою, і худорлявий, гострий, як лезо бритви, лорд Джон, котрий спирається на гвинтівку, спрямувавши на Челленджера пильний погляд. Позаду нас — двоє смаглявих метисів та індіанці, котрі збилися в купку, а попереду — червонуваті ребристі скелі, що затуляють нам доступ до бажаної мети.
— Навряд чи варто казати, — розпочав наш керівник, — що в свій перший приїзд сюди я випробував усі способи піднятися на плато, й якщо вже це не вдалося мені, досвідченому альпіністові, то іншому і поготів не вдасться. Правда, у мене не було жодного альпіністського спорядження, але тепер я про це подбав і за його допомогою будь-що-будь доберуся до вершечка скелі. Втім, про підйом на головну гряду з цього боку поки що годі й думати. Минулого разу мені довелося поспішати: наближався період дощів, крім цього, мої запаси їжі добігали кінця. Все це вкрай обмежило мене в часі, й я встиг обійти хребет у східному напрямку миль на шість і не знайшов хоча б якогось годящого місця для підйому. Що ж ми зробимо тепер?
— Мені здається, здоровий глузд підказує нам лише один вихід, — озвався професор Саммерлі. — Якщо ви обстежили хребет у східному напрямку, то тепер треба йти на захід і поглянути, чи не вдасться піднятися з того боку.
— Правильно, — підтримав його лорд Джон. — Є підстави вважати, що ця гряда не така вже й велика. Ми обійдемо її навколо і або знайдемо те, що нам треба, або повернемося до вихідної точки.