— Я вже пояснив нашому юному приятелю, — сказав Челленджер (він завжди казав про мене, як про десятирічного школяра), — що на легкий підйом розраховувати не варто і з досить простої причини: якщо б такий існував, плато не було б відрізане від решти світу і на ньому не створилися б умови, які порушують усі відомі нам закони виживання видів. Проте я цілком припускаю, що на схилах є місця, доступні досвідченому альпіністові, але нездоланні для важких, неповоротких тварин. В існуванні принаймні одного такого місця я впевнений на сто відсотків.
— Що ж вам дало таку впевненість, сер? — різко спитав його Саммерлі.
— А те, що моєму попереднику, американцеві Мейплу Вайту, якимось чином вдалося піднятися на плато. Інакше як би він побачив те чудовисько, яке намалював у своєму альбомі?
— Отже, ви забігаєте наперед, не чекаючи, коли все це буде підтверджено, — вперто заперечив Саммерлі. — Я визнаю існування плато, бо маю його перед очима, але чи є на ньому життя, цього мені ще ніхто не довів.
— Визнаєте ви щось чи не визнаєте, — це, сер, зовсім неважливо. Втім, я радий, що наявність самого плато все ж дійшла до вашої свідомості.
Челленджер підняв голову і раптом, схопившись із місця, вхопив Саммерлі за коміра та задер йому підборіддя догори.
— Ну, сер, — вигукнув він хрипким від хвилювання голосом, — тепер переконалися, що на плато є тваринний світ?
Я вже згадував про густі френзлі зелені, що облямовують края кам’яної гряди. Так от, із цих заростів раптом з’явилася якась чорна лискуча істота. Вона повільно підповзла до урвища, звісившись над ним, і тут ми розгледіли, що це величезна змія з пласкою, схожою на лопату головою. З хвилину вона гойдалася над урвищем, граючи на сонці своїми гладкими, немов відполірованими кільцями, потім повільно подалася назад і зникла в кущах.
Це видовище так захопило Саммерлі, що спочатку він навіть не намагався вирватися з лап Челленджера. Але потім схаменувся і, відштовхнувши від себе свого колегу, знову набрав гідного вигляду.
— Професоре Челленджер, — оголосив він, — я був би дуже радий, якби ви знайшли якийсь інший спосіб привертати увагу до своїх слів, замість того, щоб задирати моє підборіддя догори. Таке нахабство не виправдовує навіть поява вельми пересічного пітона.
— Але все ж на плато є життя! — переможно вигукнув його колега. — І тепер, коли ця моя теза отримала настільки наочне підтвердження, що оскаржувати її не стануть навіть найбільш упереджені і тупі голови, я пропоную негайно покинути стоянку та вирушити в західному напрямку на пошуки того місця, звідки можна буде влаштувати підйом.
Підніжжя хребта було кам’янисте, нерівне, тому ми просувалися вперед повільно і з великими труднощами. Але несподівана знахідка підбадьорила нас: ми натрапили на сліди чиєїсь давньої стоянки. Серед каміння валялися кілька бляшанок з-під чиказьких м’ясних консервів, зламаний ніж до них, пляшка з етикеткою «Бренді» та багато інших звичайних у таких випадках дрібничок. Зім’ята подерта газета виявилася «Демократом Чикаґо», але від якого вона була числа, визначити нам не вдалося.
— Це не моє, — сказав Челленджер. — Це, мабуть, Мейпл Вайт залишив.
Лорд Джон уважно розглядав стовбур високої деревоподібної папороті, в тіні якого була влаштована стоянка.
— Погляньте-но, — кивнув він. — Мені здається, це щось на кшталт вказівного стовпа.
До дерева гострим кінцем на захід була прибита тріска.
— Саме так! — вигукнув Челленджер. — Нічого іншого і бути не може. Наш попередник тямив, що його майбутній шлях пов’язаний із небезпеками, і залишив цю вказівку на той випадок, якщо його будуть шукати. Зачекайте, може, знайдемо ще якісь інші сліди.
Він мав рацію, але яким несподіваним і страшним було те, що ми побачили! Біля самого підніжжя хребта тягнулися високі зарості бамбука, такі ж, як ті, крізь які нам доводилося продиратися на початку нашої подорожі. Його стебла сягали часом двадцяти футів, а гострі міцні верхівки стирчали догори, немов справжні списи. Ми просувалися вздовж цих заростів і раптом помітили, що там блиснуло щось біле. Я просунув голову між стеблами і побачив череп. За кілька кроків від нього, ближче до краю, лежав і весь скелет.
Індіанці швидко розчистили ножами це місце, і трагедія, що сталася тут, постала перед нами в усіх подробицях. Від одягу загиблого залишилося саме лахміття, але черевики на голих кістках збереглися цілими, і по них можна було дізнатися, що їхній колишній власник — європеєць. Серед кісток лежали золотий годинник нью-йоркської фірми «Гадсон» і стилографічне перо на ланцюжку. Тут же валявся срібний портсигар із вигравіруваним на накривці написом: «Дж. К. від А. Е. С.» Портсигар не встиг потемніти, отже, нещасний випадок стався не так уже давно.