— Хто ж це? — поцікавився лорд Джон. — Ось бідолаха! Жодної цілої кісточки не залишилося!
— І бамбук стирчить крізь ребра, — зауважив Саммерлі. — Правда, він росте напрочуд швидко, але все ж важко припустити, що стебла могли витягнутися до двадцяти футів за той час, поки скелет лежить тут.
— Що стосується особи загиблого, — зазначив Челленджер, — то щодо цього не маю жодних сумнівів. До того, як приєднатися до вас у фазенді, я порозпитував про Мейпла Вайта. У Парі про нього нічого не чули. На щастя, мене навів на слід один малюнок із його альбому. Пригадуєте, сніданок у Розаріо в одного священика. Ось цього священика мені вдалося знайти, і хоча він виявився великим сперечальником і страшенно образився, коли я став йому доводити, що релігійні вірування не встоять перед потужною дією сучасної науки, все ж наша бесіда не минула даремно. Мейпл Вайт приїжджав до Розаріо чотири роки тому, тобто за два роки до своєї смерті. Він був не сам, із ним мандрував його приятель, американець на ім’я Джеймс Колвер, котрий на берег не сходив і зі священиком не зустрічався. Тому можемо не сумніватися, що перед нами останки цього Джеймса Колвера.
— Ще менше сумнівів викликають у мене обставини його смерті, — додав лорд Джон. — Він упав зі скелі або його скинули звідти і нещасний напоровся на бамбук. Інакше ніяк не поясниш переламані кістки. Та й бамбук не міг би так хутко прорости крізь його тіло.
Ми мовчки витріщалися на останки, що лежали перед нами, вдумуючись у значення того, що сказав лорд Джон Рокстон. Виступ скелі важким молотом нависав над бамбуковими хащами. Американець звалився звідтіля. Але чи сам він звалився? Чи справді це був нещасний випадок? А, може... І чомусь зловісним і страшним повіяло на нас при думці про цю невідому країну.
Не порушуючи мовчанки, ми рушили далі вздовж кам’яної стіни, такої ж стрімкої та гладкої, як і ті безкраї крижані поля Антарктики, які, якщо вірити описам, простягаються від горизонту до горизонту, високо здіймаючись над щоглами кораблів, що загубилися серед них. Упродовж перших п’яти миль ми не побачили жодної щілини, навіть жодної тріщинки в цій гряді скель. Аж раптом перед нами блиснув промінчик надії. У невеликій заглибині, куди не могли потрапити струмені дощу, була намальована крейдою стрілка, яка вказувала, як і раніше, на захід.
— Знову Мейпл Вайт, — зауважив професор Челленджер. — Він, вочевидь, передчував, що його стопами підуть люди, гідні обережної турботи.
— Отже, він мав при собі крейду?
— Аякже! У його дорожньому наплічнику було ціле пуделко з пастельними олівцями. Пригадую, я звернув увагу, що від білого залишився хіба огризок.
— Дуже переконливий доказ, — зронив Саммерлі. — Що ж, ходімо за його вказівками та просунемося далі на захід.
Ми пройшли ще п’ять миль і знову побачили білу стрілку на скелі. У цьому місці в кам’яній стіні з’явилася перша вузька ущелина. В ній знову була намальована стрілочка, але цього разу вона вказувала кудись угору.
Якою врочистістю дихало це місце! Гігантські скелі, клаптик блакитного неба над ними і темрява улоговини, бо світло майже не проникало сюди крізь подвійні фалди зелені. Ми вже кілька годин нічого не їли, виснажливий шлях по каменюках втомив нас, але хіба можна було затримуватися тут! Наказавши індіанцям розбити табір, ми четверо в супроводі двох метисів рушили далі, в глиб тісної ущелини.
Біля входу вона була не більше сорока футів завширшки, але потім швидко почала звужуватися і нарешті вперлася в укіс, такий крутий і слизький, що про підйом тут годі було й думати. Наш попередник явно мав на увазі щось інше. Ми повернули назад — ущелина була всього лише в чверть милі завглибшки, — і раптом гостре око лорда Джона знайшло те, що нам було треба. Високо, над самою головою у нас із загального мороку виступала ще темніша пляма. Це був, без сумніву, вхід у якусь печеру.
На дні розщелини лежали купи каміння, і ми легко піднялися ним угору. Всі наші сумніви розвіялися. Ось він, вхід до печери, а поруч із ним знову намальована крейдою стрілка! Отже, звідси, з цього самого місця, Мейпл Вайт і його супутник-невдаха почали підйом на плато.
Ми були настільки схвильовані, що не могли навіть думати про повернення до табору. Нам хотілося негайно ж обстежити печеру. Лорд Джон вийняв із заплічного мішка електричний ліхтарик, який мав слугувати нам єдиним джерелом світла, і подався вперед, почергово освітлюючи стіни. Ми не відставали від нього.