Судячи з гладких стін і куп круглих каменюк, ця заглибина в скелях була вимита водою. Проникнути в неї нам вдалося лише поодинці, та й то низько пригинаючись. Протягом перших п’ятдесяти ярдів печера поглиблювалася прямо в товщу скель, а потім стала підійматися під кутом у сорок п’ять градусів. Небавом підйом став ще крутішим, і нам довелося дертися вгору навкарачки по дрібній гальці, що обсипалася. Минуло ще кілька хвилин, і раптом лорд Джон вигукнув:
— Далі ходу немає!
З’юрмившись позад нього, ми побачили в жовтому світлі ліхтаря нагромадження базальтових уламків, що доходили до самої стелі печери.
— Обвал!
Ми витягли кілька каменюк, але це ніяк не допомогло і лише розхитало більші брили, які могли впасти і привалити нас. Здолати таку перешкоду нам було явно не під силу. Шлях, яким ішов Мейпл Вайт, більше не існував.
Ми були настільки цим пригнічені, що, не перемовившись і словом, повернули назад і почвалали темною ущелиною. Однак тут сталася одна подія, яка в ряду інших виявилася вельми знаковою.
Ми купкою стояли на дні балки, футів за сорок нижче від печери, аж раптом повз нас пролетів величезний камінь. Нам дивом вдалося уникнути смерті. З нашого місця не було видно, звідки зірвалася ця брила, але, за словами обох метисів, котрі затрималися біля входу в печеру, вона пролетіла і повз них, отже, їй нізвідки було впасти, крім як із самого вершечку. Ми поглянули туди, але в зелених заростях, що оточували края скель, не було помітно найменшого руху. І все ж ніхто з нас не сумнівався, що камінь призначався нам. Отже, на плато є люди — люди, від котрих слід чекати всього найгіршого!
Ми поспіхом вибралися з розщелини, міркуючи про те, як ця несподівана подія може вплинути на наші плани. Становище було і так важким, але якщо до перешкод, які чинить на нашому шляху природа, додадуться ще й підступи людини, тоді нам стане непереливки. І все ж хто б із нас наважився повернутися до Лондона, не дізнавшись, що ховається за цією пишною облямівкою зелені, що розкинулася за якусь сотню футів над нами? Обговоривши все це, ми вирішили продовжувати обхід плато і шукати інше місце, звідки можна буде піднятися на його вершину. Пасмо скель, що значно знизилося, йшло тепер уже не в західному, а в північному напрямку, і якщо прийняти пройдену нами частину за сектор кола, то вся окружність, мабуть, була не надто велика. У найгіршому випадку ми могли за кілька днів повернутися до тієї точки, звідки почали обхід.
Двадцять дві милі, які ми пройшли за цей день, не принесли нічого нового. До речі, барометр-анероїд показує, що, починаючи з того місця, де залишили човни, ми поступово піднялися щонайменше на три тисячі футів над рівнем моря. Цим пояснюються і помітні зміни температури та рослинності. Ми майже позбулися комах, від цього прокляття, яке в тропіках отруює життя мандрівникові. Деякі види пальм ще трапляються, деревоподібної папороті, як і раніше, багацько, а ось високі дерева, якими настільки багатий басейн Амазонки, зникли без сліду. Зате як приємно було зустріти серед цих негостинних скель звичні берізку, пасифлору[10] та бегонію — квіти, що нагадують про рідний край! Ось така ж точно червона бегонія цвіте у вікні однієї вілли в Стритемі... Втім, я, здається, непомітно ухилився в бік, в царину особистих спогадів!
Того вечора (я все ще розповідаю про перший день походу навколо гірської гряди) з нами сталося таке, що ніхто вже не сумнівався — у найближчому майбутньому нас чекають дива.
Любий пане МакАрдл! Читаючи ці рядки, ви, можливо, вперше відчуєте, що редакція послала мене сюди не дарма і що цей матеріал, який можна буде надрукувати з дозволу професора, надзвичайно цікавий. Та я сам насмілюся опублікувати його лише в тому випадку, якщо повернуся до Англії з речовими доказами, які підтверджують слушність моїх слів, інакше мене назвуть новим Мюнгґавзеном.
Ви, мабуть, поділяєте мою думку з цього питання і не захочете ризикувати репутацією «Дейлі ґазетт» доти, доки ми не зможемо належним чином захиститися проти тієї хвилі критики та скептицизму, яку неминуче викличуть мої статті. Тому звіт про цей вражаючий випадок (який би він дав сенсаційний заголовок для нашої старенької «Дейлі»!) нехай лежить у вашому столі та чекає свого часу.
Все сталося в одну мить, і слід від цієї події залишився лише у нашій пам’яті.
Ось як усе було. Лорд Джон підстрелив агуті — невелику тварину, схожу на свиню. Половину туші ми віддали індіанцям, іншу смажили для себе на багатті. З настанням темряви тут зимніє, і кожен із нас тулився ближче до вогню. Ніч була безмісячна, але зорі трохи розріджують темряву, що нависла над рівниною. І раптом із цієї темряви, з цього нічного мороку зі свистом, що нагадує звук аероплана, до багаття кинулася згори якась істота. Перетинчасті крила на мить прикрили нас, немов пологом, і я встиг розгледіти довгу, як у змії, шию, люті очі, що блиснули червоним вогником, і величезний роззявлений дзьоб, обсаджений, на превеликий наш подив, дрібними, сліпуче білими зубами. Секунда — і ця істота зникла геть... разом із нашою вечерею. Величезна чорна тінь футів двадцять у поперечнику злетіла до неба, жахливі крила на мить згасили зірки і зникли за скелями, що громадилися над нами. Мов громом уражені, ми мовчки сиділи біля вогнища, немов ті герої Вергілія, на котрих напали упирі. Саммерлі першим порушив мовчанку.