— Професоре Челленджер, — урочистим, тремтячим від хвилювання голосом промовив він, — маю вибачитися перед вами. Я помилявся, сер, але сподіваюся, що ви зможете це забути.
Це було добре сказано, й обоє наших учених вперше потиснули один одному руки. Ось що дало нам безпосереднє знайомство з птеродактилем. Не жаль було поступитися вечерею заради примирення двох таких велетів.
Але якщо плато і заселяють доісторичні тварини, то їх, мабуть, не так уже й багато, бо в найближчі три дні нам більше нічого такого не трапилося. Весь цей час ми йшли вздовж північної та східної стін плато по голій, гнітюче суворій місцевості. Спочатку це була кам’яниста пустеля, потім похмурі болота, багаті дикою птицею. Ці місця зовсім неприступні, й якби не твердий виступ біля самого підніжжя скель, то нам довелося б повертати назад.
Скільки разів ми йшли по пояс в рідкій каші напівтропічних боліт! Але що було найгірше — це яракаки, найотруйніші та найзловісніші змії Південної Америки, якими наповнені ці болота. Вони ватагами виповзали зі смердючої багнюки та кидалися нам услід. Нас рятували лише гвинтівки, які ми завжди тримали напоготові. Я, ймовірно, на віки вічні не позбудуся жахливого спогаду про одну лійкоподібну западину в трясовині, що поросла сіро-зеленим лишайником. Там було справжнє гніздо цих гадів, укоси западини кишіли ними, і вони негайно ж посунули в наш бік, бо яракака тим і знаменита, що варто їй лише угледіти людину, як вона негайно кидається на неї. Всіх змій не можна було перестріляти, і ми кинулися навтьоки і бігли доти, доки не вибилися з сил. Зупинившись, я озирнувся назад і побачив, як наші страшні переслідувачі звивалися серед очеретів, не бажаючи припиняти погоню, і цього видовища не забуду ніколи. На мапі, яку ми креслимо, це місце так і буде назване Зміїним болотом.
Зі східного боку плато скелі були вже не червоного, а темно-шоколадного кольору, рослинність, що оздоблює їхні вершини, помітно порідшала, але, незважаючи на те, що загальний рівень гірської гряди знизився до трьохсот-чотирьохсот футів, нам і тут не вдалося знайти місця для підйому. Скелі, мабуть, стали навіть ще крутішими, ніж там, де ми почали свій обхід. Про повну їхню неприступність можна судити з доданої світлини, зробленої з боку кам’янистої пустелі.
— Але ж дощова вода має якось збігати вниз, — припустив я, коли ми обговорювали, як бути далі. — Отже, на схилах не може не бути вимоїн.
— У нашого юного приятеля іноді трапляються проблиски здорового глузду, — похвалив професор Челленджер, поплескавши мене по плечу.
— Дощова вода мусить кудись діватися, — повторив я.
— Ні, яку має хватку! Який тверезий розум! Біда лише в тому, що ми на власні очі переконалися у відсутності таких промоїн.
— Тоді куди ж вона збігає? — наполягав я.
— Либонь, затримується десь усередині, оскільки стоків немає.
— Отже, у центрі плато є озеро?
— Вважаю, що так.
— І, цілком імовірно, що воно утворилося на місці старого кратера, — зауважив Саммерлі. — Формація цієї гряди явно вулканічного походження. У будь-якому разі я схильний вважати, що поверхня плато має ухил до центру, а там є значний резервуар, вода з якого стікає якимось підземним шляхом у Зміїне болото.
— Або випаровується, що також сприяє збереженню екосистеми, — зауважив Челленджер, після чого обоє вчених за своєю звичкою затіяли наукову суперечку, яка для нас, необізнаних, була справжньою китайською грамотою.
На шостий день ми закінчили обхід гірської гряди та повернулися до своєї попередньої стоянки біля пірамідальної скелі. Повернулися пригнічені, позаяк обхід остаточно переконав нас, що навіть найспритніші та найдужчі не зможуть піднятися на це плато. Ущелина, на яку вказували стрілочки Мейпла Вайта і якою він, мабуть, скористався, тепер стала непрохідною.