Що ж нам залишалося робити? Провіанту і того, що ми добували полюванням, нам було досить, але ж настане день, коли запаси таки треба буде поповнити. Місяця через два почнуться дощі, і тоді в таборі не всидіти. Ці скелі твердіші за мармур, нам забракне часу і сил, щоб висікти стежину на таку висоту. Тому немає нічого дивного, що весь той вечір ми похмуро глипали один на одного і, нарешті, без зайвих слів, залізли під ковдри. Перед тим, як заснути, я помилувався на таку картину: Челленджер, немов величезна жаба, сидів навпочіпки біля багаття, підперши руками свою масивну голову, і, мабуть, був настільки занурений у роздуми, що навіть не відгукнувся на моє «на добраніч».
Але вранці перед нами постав зовсім інший Челленджер. Цей Челленджер, мабуть, був у захваті від власної персони й усім своїм єством випромінював самовдоволення. За сніданком він раз по раз зиркав на нас із удаваною скромністю, ніби кажучи: «Всі ваші похвали я заслужив, знаю це, але благаю, не змушуйте мене пекти раків від сорому!» Його борода так і стирчала, груди були випнуті вперед, а рука — закладена за борт куртки. Таким він, імовірно, бачив себе на одному з п’єдесталів Трафальґарської площі, ще не зайнятому черговим лондонським опудалом.
— Еврика! — вигукнув нарешті Челленджер, блиснувши зубами крізь бороду. — Джентльмени, ви можете мене привітати, а я можу привітати всіх вас. Завдання вирішене!
— Ви знайшли, звідки можна піднятися на плато?
— Можна й так сказати.
— І звідки ж?
Замість відповіді Челленджер показав на пірамідальний стрімчак, який височів праворуч від нашої стоянки. Наші фізії витягнулися, принаймні моя. За словами Челленджера ми знали, що на цю скелю можна піднятися. Але між ним і плато лежить страшне провалля!
— Нам не перебратися через нього, — ледве вимовив я.
— На вершину ми так чи інакше підіймемося, — відповів учений. — А там побачимо, може, я зумію вам довести, що моя винахідливість ще не вичерпана до краю.
Після сніданку ми розв’язали тюк, в якому наш керівник тримав усе своє альпіністське причандалля. Звідти були вилучені залізні кішки, скоби та надзвичайно міцна і легка линва довжиною в сто п’ятдесят футів. Лорд Джон був досвідчений альпініст, Саммерлі також доводилося здійснювати важкі сходження, отже, з усіх нас новаком у цій справі був лише я. Але сила та завзятість мали відшкодувати мені відсутність досвіду.
Завдання виявилося не таким уже й важким, хоча бували миті, коли у мене волосся ворушилося на голові. Перша половина підйому пройшла зовсім просто, але далі скеля ставала все крутішою, й останні п’ятдесят футів ми просувалися, чіпляючись руками та ногами за кожен виступ, за кожну тріщину в камінні. Ні я, ні професор Саммерлі не подужали б усього підйому, якби не Челленджер. Він першим дістався вершини (дивно було бачити таку спритність у цьому огрядному чолов’язі) і прив’язав линву до стовбура великого дерева, яке росло там. За його допомогою ми скоро видерлися нагору нерівною кам’яною стіною й опинилися на невеликому, зарослому травою майданчику футів двадцять п’ять у діаметрі. Це й була вершина скелі.
Трохи відхекавшись, я поглянув назад і був вражений краєвидом, що відкрився перед моїми очима. Здавалося, що вся бразильська рівнина лежала перед нами, йдучи в далечінь, до блакитного серпанку, за яким ховався горизонт. Біля наших ніг підіймався пологий кам’янистий схил, порослий подекуди деревовидною папороттю, а далі, за сідловиною пагорбів, чітко виступали жовто-зелені зарості бамбука, через які ми зовсім нещодавно продиралися. Потім кущі та дерева згустіли і, нарешті, злилися в суцільну стіну джунглів, що тяглися поки сягало око і, ймовірно, ще на добрих дві тисячі миль у глиб країни.
Я все ще, немов зачарований, упивався цією чарівною панорамою, аж раптом важка рука професора опустилася на моє плече.
— Погляньте сюди, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum! Прагніть вперед, до нашої славетної мети!
Я пересунув погляд на плато. Воно лежало на одному рівні з нами, і зелена облямівка чагарника з рідкісними деревами лежала настільки близько від скелі, що я мимоволі засумнівався: невже вона справді недосяжна? На перший погляд, ця прірва була не більшою за сорок футів завширшки, чи не все одно — сорок футів чи чотириста? Я вхопився за стовбур дерева та зазирнув униз, у безодню. Там, на самому її дні, чорніли крихітні постаті індіанців, котрі витріщалися на нас. Обидві стіни — і скелі, і гірської гряди — були цілком прямовисні.