— Цікава річ! — почувся позад мене скрипучий голос професора Саммерлі.
Я озирнувся та побачив, що він із найбільшим інтересом розглядає дерево, яке утримувало мене над безоднею. У цій гладкій корі та маленькому ребристому листі було щось страшенно знайоме.
— Та це ж бук! — вигукнув я.
— Еге ж, — підтвердив Саммерлі. — Наш земляк також потрапив на чужину.
— Не лише земляк, шановний сер, але і вірний союзник, якщо вже на те пішло, — долучився Челленджер. — Цей бук виявиться нашим рятівником.
— Міст! — вигукнув лорд Джон. — Боже милий, міст!
— Правильно, друзі, міст! Недарма ж я вчора цілу годину метикував, усе намагався знайти якийсь вихід. Якщо наш юний приятель пам’ятає, йому вже якось казали, що Джордж Едвард Челленджер почувається найкраще, коли його припирають до стіни. А вчора — ви, звісно, не станете цього заперечувати — нас усіх приперли до муру. Але там, де інтелект і воля діють заодно, вихід завжди знайдеться. Через цю прірву треба перекинути міст. Ось він, перед вами!
Справді блискуча думка! Дерево було не менше шістдесяти футів заввишки, й якщо воно ляже так, як треба, прірва буде перекрита. Готуючись до підйому, Челленджер прихопив із собою сокиру. Тепер він простягнув її мені.
— У нашого юного приятеля така мускулатура, що можна позаздрити. Він краще за всіх впорається з цим завданням. Проте прошу вас, робіть лише те, що вам кажуть, і не намагайтеся переобтяжувати свої мізки.
За його вказівками я зробив кілька зарубок на дереві з таким розрахунком, щоб воно впало в потрібному напрямку. Завдання виявилося неважким, оскільки стовбур сам по собі хилився до плато. Потім я взявся до роботи всерйоз, чергуючись із лордом Джоном. Приблизно за годину пролунав гучний тріск, дерево захиталося і звалилося, потонувши вершечком у кущах на протилежному боці прірви. Стовбур відкотився до самого краю майданчика, і на одну страшну мить нам здалося, що дерево впаде вниз. Але воно сіпнулося за кілька дюймів від краю та зупинилося. Міст у невідому країну був перекинутий!
Усі ми, без жодного слова, потиснули руку професорові Челленджеру, а він зняв свій солом’яний бриль і відважив кожному з нас глибокий уклін.
— Мені належить честь першим ступити на землю невідомої країни, — проголосив він. — Не сумніваюся, що художники майбутнього увіковічнять цей історичний момент на своїх полотнах.
Він уже підійшов до краю прірви, але лорд Джон раптом схопив його за куртку.
— Мій любий друже, — сказав він, — я в жодному разі цього не дозволю.
— Себто як, сер? — голова Челленджера відкинулася назад, борода піднялася догори.
— У всьому, що стосується науки, визнаю вашу першість, адже ви вчений. Але це стосується мого ремесла, тож будьте ласкаві слухатися мене.
— Якого «вашого ремесла», сер?
— У кожного з нас є свій фах, мій — солдата. Наскільки я второпав, ми маємо намір вторгнутися в незвідану країну, можливо, вщерть набиту ворогами. Трошки здорового глузду та витримки. Я не звик діяти стрімголов.
Аргументи лорда Джона були настільки переконливі, що сперечатися з ним не було потреби. Челленджер підняв голову та стенув плечима.
— Гаразд, сер, що ж ви пропонуєте?
— Хтозна, можливо, в цих кущах причаїлося ціле плем’я канібалів, котрим зараз саме час снідати? — мовив лорд Джон, споглядаючи крізь міст на скелі. — Ось потрапимо в киплячий казан, тоді пізно буде метикувати. Тому треба сподіватися, що нічого лихого нас не очікує, але діяти будемо про всяк випадок обачно. Ми з Мелоуном спустимося вниз, візьмемо всі чотири гвинтівки та повернемося назад із обома метисами. Потім один із нас під прикриттям зброї перейде на той бік, і якщо все обійдеться щасливо, тоді за ним подадуться й інші.
Челленджер сів на пеньок зрубаного дерева та застогнав від нетерплячки, але ми з Саммерлі одностайно підтримали лорда Джона, вважаючи, що коли справа доходить до практики, право керівництва має належати йому. Підійматися скелею тепер було набагато легше, бо в найскрутнішому місці нам допомагала линва. За годину ми з’явилися назад із гвинтівками та дробовиком. Метиси за наказом лорда Джона перенесли нагору лантух із харчами на той випадок, якщо наша перша вилазка в невідому країну затягнеться. Набої кожен тримав при собі.
— Нумо, Челленджере, якщо ви неодмінно хочете бути першим... — почав було лорд Джон, коли всі приготування були закінчені.
— Дуже вам зобов’язаний за настільки милостивий дозвіл! — злісно гарикнув професор, котрий не визнає жодних авторитетів, крім свого власного. — Якщо ви нічого не маєте проти, я скористаюся вашою люб’язністю і виступлю в ролі піонера.