Він перекинув сокиру за спину, осідлав дерево і, відштовхуючись обома руками, шпарко перебрався стовбуром на той бік. А там став на землю і підняв угору руки.
— Нарешті! — вигукнув він. — Нарешті!
Я зі страхом стежив за науковцем, чекаючи, яку ж долю готує йому ця зелена завіса. Але навколо було тихо, лише якась дивна строката птаха випурхнула у професора з-під ніг і зникла серед дерев. Другим через прірву переліз Саммерлі. Просто вражає, скільки сили в цьому кволому тілі! Він забажав неодмінно прихопити із собою дві гвинтівки, тому тепер обидва професори були озброєні. Потім настала моя черга. Я намагався не дивитися в страшну безодню, що зяяла піді мною. Саммерлі простягнув мені приклад гвинтівки, а секундою пізніше я вже схопив його за руку. Що стосується лорда Джона, то він просто перейшов через міст — перейшов без жодної підтримки! Сталеві нерви у цього чоловіка!
Й ось ми четверо опинилися в чарівній країні, в загубленому світі, куди до нас потрапив лише Мейпл Вайт! Настала мить найбільшого тріумфу. Але хто б міг подумати, що ця мить стане для нас початком найбільших лих? Дозвольте ж мені розповісти кількома словами, як на нас звалився цей страшний удар.
Ми відійшли від краю прірви й устигли футів на п’ятдесят пролізти крізь густий чагарник, аж раптом позаду пролунав оглушливий гуркіт. Ми інстинктивно кинулися назад. Нашого мосту більше не існувало! Глипнувши вниз, я побачив на самому дні прірви плутанину гілок і трісок — все, що залишилося від бука. Невже край майданчика не витримав такої ваги й осипався під нею? Це була перша думка, яка спала нам на гадку. А потім крізь виступ пірамідальної скелі повільно вигулькнула чиясь брунатна пика. Це був наш метис Гомес. Але куди поділася його стримана посмішка та непроникність сфінкса? Обличчя, яке вибалушилося на нас, спотворювала ненависть, тамована помста запалила божевільним захопленням його очі.
— Лорде Рокстон! — вигукнув він. — Лорде Джон Рокстон!
— Що треба? — відгукнувся наш супутник. — Я тут!
До нас долинув вибух реготу.
— Тепер ти там, англійський собако, і тобі звідти не вибратися! Я чекав, довго чекав, коли настане мій час. Вам важко було підійматися вгору, а спускатися вниз буде ще важче. Ох, бовдури! Попалися в пастку? Всі до одного попалися!
Ми були такі вражені, що не знаходили слів і мовчки витріщалися на метиса. Велика зламана гілка, що лежала на траві, пояснила нам, що послужило зловмиснику важелем, коли він скидав наш міст. Його обличчя зникло в кущах, але за секунду з’явилося знову, ще більше викривлене ненавистю.
— Ми мало не вбили вас каменем біля печери, — вигукнув він, — але так буде навіть краще! Повільна смерть страшніша. Побіліють ваші кісточки, і ніхто не дізнається, де вони спочивають, ніхто не прийде прикрити їх землею. Коли будеш здихати, згадай Лопеса, котрого ти вбив п’ять років тому біля річки Путумайо! Я його брат, і яка б смерть не спіткала мене, я помру спокійно, бо за брата помстився!
Метис люто погрозив нам п’ястуком і зник. Настала тиша. Якщо б Гомес втамував свою помсту і тим обмежився, все зійшло б йому з рук. Його згубила безрозсудна пристрасть до драматичних ефектів, властива всім людям латиноамериканської раси, а Рокстон, котрого вважали «батогом Господа» в трьох країнах Південної Америки, не дозволяв із собою жартувати. Метис уже спускався протилежним схилом скелі, але йому так і не вдалося ступити на землю. Лорд Джон вибіг на край плато, щоб не втрачати його з поля зору. Гримнув постріл, ми почули пронизливий зойк і за секунду — глухий гуркіт падіння тіла. Рокстон повернувся до нас, його обличчя, наче скам’яніло.
— Я сліпий ідіот! — гірко промовив він. — Моя дурість згубила вас усіх. Не можна було забувати, що ці люди не прощають кровних образ, що з ними завжди треба триматися насторожі!
— Навіщо ж ви пожаліли іншого метиса? Адже без його допомоги Гомес не впорався б із деревом.
— Я б міг застрелити і його, однак пожалів. Може, він тут і ні до чого. Але мабуть, маєте рацію. Краще було б вколошкати і його: він, напевно, таки допомагав Гомесу.
Тепер, коли справжня причина цієї зради з’ясувалася, ми стали згадувати, що поведінка метиса багато в чому було підозрілою. Все стало зрозумілим: і його наполегливе прагнення проникнути в плани експедиції, і сварка біля хижі, коли Замбо завадив йому підслухати нашу бесіду, і повні ненависті погляди, які нам часто доводилося перехоплювати. Ми продовжували торочити про все це, водночас намагаючись освоїтися з новими обставинами, аж раптом нашу увагу привернула цікава сцена, що відбувалася внизу, біля підніжжя кам’яної гряди. Чоловік, одягнений у біле, вочевидь, метис, котрий залишився живим, щодуху мчав рівниною, ніби втікаючи від смерті, що чигала на нього. За ним величезними стрибками мчав чорний, як смола, велет — наш відданий негр Замбо. На наших очах він нагнав втікача, стрибнув йому на спину й обхопив його руками за шию. Вони покотилися по землі. За хвилину Замбо зіп’явся на ноги, поглянув на розпростерте перед ним тіло, радісно помахав нам руками і побіг до скелі. Нерухома біла постать так і залишилася лежати посеред рівнини.