Выбрать главу

Він перекинув сокиру за спину, осідлав дерево і, відштовхуючись обома руками, шпарко перебрався стовбуром на той бік. А там став на землю і підняв угору руки.

— Нарешті! — вигукнув він. — Нарешті!

Я зі страхом стежив за науковцем, чекаючи, яку ж до­лю готує йому ця зелена завіса. Але навколо було тихо, лише якась дивна строката птаха випурхнула у професора з-під ніг і зникла серед дерев. Другим через прірву переліз Саммерлі. Просто вражає, скільки сили в цьому кво­лому тілі! Він забажав неодмінно прихопити із собою дві гвинтівки, тому тепер обидва професори були озброєні. По­тім настала моя черга. Я намагався не дивитися в страш­ну безодню, що зяяла піді мною. Саммерлі простягнув мені приклад гвинтівки, а секундою пізніше я вже схопив його за руку. Що стосується лорда Джона, то він просто перейшов через міст — перейшов без жодної підтримки! Сталеві нерви у цього чоловіка!

Й ось ми четверо опинилися в чарівній країні, в загубленому світі, куди до нас потрапив лише Мейпл Вайт! Настала мить найбільшого тріумфу. Але хто б міг подумати, що ця мить стане для нас початком найбільших лих? До­звольте ж мені розповісти кількома словами, як на нас звалився цей страшний удар.

Ми відійшли від краю прірви й устигли футів на п’ят­десят пролізти крізь густий чагарник, аж раптом позаду пролунав оглушливий гуркіт. Ми інстинктивно кинулися назад. Нашого мосту більше не існувало! Глипнувши вниз, я побачив на самому дні прірви плутанину гілок і трісок — все, що залишилося від бука. Невже край майданчика не витримав такої ваги й осипався під нею? Це була перша думка, яка спала нам на гадку. А потім крізь виступ пірамідальної скелі повільно вигулькнула чиясь брунатна пика. Це був наш метис Гомес. Але куди поді­лася його стримана посмішка та непроникність сфінкса? Обличчя, яке вибалушилося на нас, спотворювала ненависть, тамована помста запалила божевільним захопленням його очі.

— Лорде Рокстон! — вигукнув він. — Лорде Джон Рок­стон!

— Що треба? — відгукнувся наш супутник. — Я тут!

До нас долинув вибух реготу.

— Тепер ти там, англійський собако, і тобі звідти не вибратися! Я чекав, довго чекав, коли настане мій час. Вам важко було підійматися вгору, а спускатися вниз буде ще важче. Ох, бовдури! Попалися в пастку? Всі до одного попалися!

Ми були такі вражені, що не знаходили слів і мовчки витріщалися на метиса. Велика зламана гілка, що лежала на траві, пояснила нам, що послужило зловмиснику важелем, коли він скидав наш міст. Його обличчя зникло в кущах, але за секунду з’явилося знову, ще більше викривлене ненавистю.

— Ми мало не вбили вас каменем біля печери, — вигукнув він, — але так буде навіть краще! Повільна смерть страшніша. Побіліють ваші кісточки, і ніхто не дізнається, де вони спочивають, ніхто не прийде прикрити їх землею. Коли будеш здихати, згадай Лопеса, котрого ти вбив п’ять років тому біля річки Путумайо! Я його брат, і яка б смерть не спіткала мене, я помру спокійно, бо за брата помстився!

Метис люто погрозив нам п’ястуком і зник. Настала тиша. Якщо б Гомес втамував свою помсту і тим обмежився, все зійшло б йому з рук. Його згубила безрозсудна пристрасть до драматичних ефектів, властива всім людям латиноамериканської раси, а Рокстон, котрого вважали «батогом Господа» в трьох країнах Південної Америки, не дозволяв із собою жартувати. Метис уже спускався протилежним схилом скелі, але йому так і не вдалося ступити на землю. Лорд Джон вибіг на край плато, щоб не втрачати його з поля зору. Гримнув постріл, ми почули пронизливий зойк і за секунду — глухий гуркіт падіння тіла. Рокстон повернувся до нас, його обличчя, наче скам’яніло.

— Я сліпий ідіот! — гірко промовив він. — Моя ду­рість згубила вас усіх. Не можна було забувати, що ці лю­ди не прощають кровних образ, що з ними завжди треба триматися насторожі!

— Навіщо ж ви пожаліли іншого метиса? Адже без його допомоги Гомес не впорався б із деревом.

— Я б міг застрелити і його, однак пожалів. Може, він тут і ні до чого. Але мабуть, маєте рацію. Краще було б вколошкати і його: він, напевно, таки допомагав Гомесу.

Тепер, коли справжня причина цієї зради з’ясувалася, ми стали згадувати, що поведінка метиса багато в чому було підозрілою. Все стало зрозумілим: і його наполегливе прагнення проникнути в плани експедиції, і сварка бі­ля хижі, коли Замбо завадив йому підслухати нашу бесіду, і повні ненависті погляди, які нам часто доводилося перехоплювати. Ми продовжували торочити про все це, водночас намагаючись освоїтися з новими обставинами, аж раптом нашу увагу привернула цікава сцена, що від­бувалася внизу, біля підніжжя кам’яної гряди. Чоловік, одягнений у біле, вочевидь, метис, котрий залишився живим, щодуху мчав рівниною, ніби втікаючи від смерті, що чигала на нього. За ним величезними стрибками мчав чорний, як смола, велет — наш відданий негр Замбо. На наших очах він нагнав втікача, стрибнув йому на спину й обхопив його руками за шию. Вони покотилися по землі. За хвилину Замбо зіп’явся на ноги, поглянув на розпростерте перед ним тіло, радісно помахав нам руками і побіг до скелі. Нерухома біла постать так і залишилася лежати посеред рівнини.