Відплата наздогнала обох зрадників, але скоєне ними виправити було нелегко. Ми не могли повернутися на стрімчак. Колись нашим притулком був увесь світ, тепер він звузився до розмірів цього плато. Те й інше існувало окремо. Ось рівнина, що веде до того місця, де у нас заховані човни. А там, за бузковим серпанком горизонту, річка, зворотний шлях до цивілізації. Зникла лише одна-єдина сполучна ланка. Жодної винахідливості не вистачить, щоб перекинути міст через прірву, що зяє між нашим теперішнім і минулим. Досить було однієї миті, а як усе змінилося!
І тут я збагнув, із якого тіста зліплені мої троє товаришів. Правда, вигляд у них був дуже серйозний і зосереджений, але ніщо не могло зруйнувати незворушний спокій цих людей. Нам не залишалося нічого іншого, як сидіти в кущах і терпляче чекати Замбо. Небавом його приязна чорна фізія визирнула з-за каміння і він піднявся на вершині скелі на весь свій могутній зріст.
— Що я тепер зробити? — крикнув Замбо. — Ви мені говорити, а я все буду зробити.
Поставити таке запитання нічого не вартувало, а відповісти на нього було вкрай важко. Ми знали лише одне: Замбо — наш єдиний надійний зв’язок із зовнішнім світом. Тільки б він не покинув нас!
— Ні-ні! — вигукнув Замбо. — Я вас не залишити. Я завжди тут. Індіанці хотіти йти. Замбо не може тримати індіанці. Вони казати, що тут жити Курупурі, підемо додому. Вас немає, а Замбо сам не може вмовити.
Останнім часом індіанці й справді не приховували, що хочуть покинути нас і повернутися додому. Замбо казав правду: утримати їх тепер не було жодної можливості.
— Замбо! Скажи їм, нехай почекають до завтра! Тоді я пошлю з ними листа! — гукнув я.
— Гаразд, сер! Індіанці чекатимуть завтра. Замбо дав слово.
Справ для нашого вірного негра знайшлося багато, і він впорався з усім якнайкраще. Спершу ми звеліли йому відв’язати линву, обмотану навколо пня, і перекинути один її кінець до нас. Линва була не товщою за білизняну мотузку, але дуже міцна. Хоча вона як міст не годилася, все ж у нашому становищі така річ була не зайва. Після цього Замбо прив’язав до свого кінця лантух із харчами, вже піднятий на стрімчак, і ми перетягнули його до себе. Цього нам мало вистачити принаймні на тиждень, навіть якщо не поповнювати припасів полюванням. Нарешті Замбо підняв нагору ще два лантухи, в яких були набої та багато інших речей. Все це ми перетягнули линвою до себе. Був уже вечір, коли наш негр востаннє спустився вниз, твердо запевнивши нас, що індіанці залишаться до ранку.
Ось чому майже всю цю ніч, нашу першу ніч на плато, я просидів із ліхтарем, нотуючи те, що сталося з нами.
Ми розташувалися на нічліг біля самого краю урвища і тут же повечеряли, запиваючи їжу аполлінарисом[11], дві пляшки якого знайшлися в одному з лантухів із провіантом. Знайти воду для нас було питанням життя і смерті, але гадаю, що на сьогодні пригод вистачить навіть для лорда Джона, а інші й поготів не відчувають жодного бажання податися на розвідку в невідому країну. Багаття ми вирішили не розпалювати й узагалі намагаємося спричиняти якомога менше галасу.
Завтра, точніше, вже сьогодні, бо я досидів до світанку, ми зробимо першу вилазку в цей загадковий світ. Коли мені вдасться продовжити свої нотатки (якщо вдасться) — не знаю. Поки що індіанці залишаються тут — я бачу їх звідси, і впевнений, що наш Замбо скоро прийде за листом. Маю велику надію, що він потрапить за адресою.
Р. S. Що більше міркую над нашим становищем, то безутішнішим воно мені здається. Надії на повернення у мене немає. Якби біля краю плато росло високе дерево, ми могли б перекинути через прірву новий міст, але ближче п’ятдесяти футів дерев немає, а підтягти до урвиська такий тягар нам не вдасться навіть учотирьох. Линва ж занадто коротка, на ній не спустишся. Ні, наше становище безнадійне, безнадійне!
Розділ 10. Найдивовижніші речі стаються