Найдивовижніші речі стаються із нами. Мої запаси паперу складаються з п’яти пошарпаних нотатників і купи розрізнених аркушів, а стилографічний олівець маю лише один. Але поки моя рука збереже здатність ворушитися, не перестану фіксувати докладну хроніку всіх наших пригод і, пам’ятаючи, що ми єдині з усього людського роду стали свідками цих дивовиж, покваплюся описати їх, поки вони ще свіжі в моїй пам’яті і поки нас не спіткала зла доля, якої нам, мабуть, не уникнути.
Чи зможе Замбо доправити мої листи до берегів Амазонки, чи привезу я їх із собою до Лондона, неймовірним чином вирвавшись звідси, чи потраплять вони до рук якогось сміливця, котрий, можливо, дістанеться до плато на вдосконаленому моноплані, — нічого цього я не знаю, але, як би там не було, мене не покидає тверда впевненість, що ці записи стануть класичною повістю про справжні пригоди і що їх чекає безсмертя.
Наступного ж дня, після того, як негідник Гомес влаштував нам пастку на плато, ми багато в чому поповнили свій життєвий досвід. Утім, перше випробування, яке випало того ранку на мою долю, не вселило мені особливих симпатій до місця, куди нас занесла доля. Я заснув лише на світанку і, прокинувшись, побачив у себе на литці щось дивне. Під час сну моя права штанина трохи задерлася, і тепер між нею і носаком на нозі сиділа велика багряно-червона виноградина. Здивований цим, я лише торкнувся до неї, аж раптом, на превеликий жах і відразу, виноградина луснула у мене між пальцями, бризкаючи на всі боки кров’ю. На мій лемент прибігли обоє професорів.
— Надзвичайно цікаво! — зауважив Саммерлі, нагнувшись наді мною. — Величезний кліщ і, наскільки я знаю, не занесений у жоден класифікатор.
— Ми пожинаємо перші плоди нашої праці, — повчальним тоном прогудів Челленджер. — Доведеться назвати його Ioxodes Maloni. Але, мій юний друже, що означає така дрібниця, як укус кліща, порівняно з тим, що ваше ім’я буде надруковане в славетних анналах зоології! На жаль, ви розчавили цей чудовий екземпляр у момент його насичення.
— Яка гидота! — вигукнув я.
На знак протесту професор Челленджер підняв свої волохаті брови та заспокійливо поплескав мене по плечу.
— Вчіться дивитися на речі з наукової точки зору, розвивайте в собі неупередженість ученого, — порадив він. — Для людини з філософським складом мислення, на зразок мене, цей кліщ із його ланцетоподібним хоботком і шлунком, що розтягується, є таким же прекрасним витвором природи, як, скажімо, павич або північне сяйво. Мені боляче чути, що ви відгукуєтеся про нього настільки несхвально. При певному старанні ми зможемо роздобути другий такий самий екземпляр, в цьому я не сумніваюся.
— Я також у цьому не сумніваюся, — понуро відгукнувся Саммерлі, — бо цей другий екземпляр щойно заліз вам за комір.
Челленджер так і підстрибнув на місці, заревів, як бугай, і став дерти на собі куртку та сорочку. Ми із Саммерлі так звеселіли, що навіть не могли йому допомогти. Нарешті нам якось вдалося оголити могутній торс Челленджера (обхват грудей п’ятдесят чотири дюйми за міркою кравця) й упіймати кліща, який заплутався в нетрях чорного волосся, що вкривало груди професора, і не встиг заподіяти йому якоїсь шкоди. Виявилося, що навколо всі кущі аж кишать від цього огиддя, і ми вирішили перенести стоянку в інше місце.
Але спочатку треба було ще домовитися з нашим вірним негром, котрий небавом з’явився на вершині скелі з банками какао та паками сухарів. Усе це він переправив до нас, з решти провізії внизу ми звеліли йому відкласти собі запас на два місяці, а все, що залишиться, роздати індіанцям в нагороду за службу й у вигляді застави за доправляння наших листів на Амазонку. За кілька годин ми побачили, як вони один за одним, кожен із вузликом на голові, потягнулися по рівнині тією самою дорогою, якою ми прийшли сюди. Замбо влаштувався в нашому маленькому наметі біля підніжжя пірамідальної скелі та залишився єдиною нашою сполучною ланкою із зовнішнім світом.
Тепер нам треба було виробити план дій на найближчий час. Ми перенесли стоянку з повного кліщів чагарнику на невеличку галявину, оточену зусібіч деревами. Посеред галявини лежало кілька гладких великих каменюк, тут же поблизу било свіженьке джерело, і ми, задоволені чистотою та комфортом, узялися розробляти плани вторгнення в нерозвідану країну. У густому листі перегукувалося птаство — гучніше за всіх лунав протяжний свист якоїсь зовсім незнайомої нам співачки. Жодних інших ознак життя ми тут не помітили.
Перше, що нам треба було зробити, це скласти докладний список нашого майна, щоб точно знати, на який час можна вважати себе забезпеченими. Виявилося, що запасів у нас цілком достатньо. Ми врахували все: і принесене з собою, і переправлене по линві негром. Але що було найважливіше — беручи до уваги ті небезпеки, яких нам, імовірно, не оминути, у нас були всі чотири гвинтівки, тисяча триста набоїв до них, дробовик і близько ста п’ятдесяти куль середнього калібру. Провіанту нам мало вистачити на кілька тижнів, тютюну — хоч обкурися. Був і певний науковий інструмент, в тому числі потужний телескоп і хороший польовий бінокль. Усе це ми склали на галявині, а як перші запобіжні заходи нарізали ножами колючих гілок і спорудили з них огорожу ярдів п’ятнадцять у діаметрі. На перший час цей майданчик мав слугувати нам штаб-квартирою, притулком у разі якогось несподіваного нападу та складом усього майна. Цей табір назвали Фортом Челленджера.