Ми покінчили з облаштуванням на новому місці лише до полудня, але спека не дуже нас мучила. Загалом температура та характер рослинності на плато ближчі до помірного поясу. Серед дерев, що кільцем оточували галявину, тут були бук, дуб і навіть береза. Величезний гінкго, що височів над усіма своїми сусідами, затінював наш форт могутнім гілляччям із віялоподібним листям. Під його покровом ми і продовжували бесіду, надавши слово лорду Джону, котрий узяв на себе командування експедицією в ці рішучі для нас години.
— Поки нас не почують і не побачать якісь живі істоти (звір або людина, байдуже), ми в безпеці, — заявив він. — Але варто лише їм дізнатися про нашу появу на плато, і спокійному життю капець. Поки що ми, здається, не викликаємо якихось підозр. Тому на перших порах треба зачаїтися та вести розвідку вкрай обережно. Це не заважає поволі придивитися до сусідів, перш ніж починати обмін візитами.
— Але ж нам треба просуватися далі, — невпевнено озвався я.
— Милий хлопче, маєте цілковиту рацію. Ми будемо просуватися в межах, дозволених здоровим глуздом. Заходити занадто далеко не раджу, треба робити такі вилазки, щоб будь-якої миті можна було повернутися сюди, в наш форт. І, що найважливіше, жодного пострілу, хіба лише в тому випадку, якщо від нього буде залежати ваше життя.
— Однак ви вчора вистрелили, — зауважив Саммерлі.
— Ну, знаєте, мені вибирати не доводилося. Та й навряд чи звук віднесло далеко вглиб: учора віяв потужний вітер із боку плато. До речі, як ми його назвемо? Адже це нам вирішувати.
Було внесено кілька пропозицій, більш-менш вдалих, але останнє слово залишилося за Челленджером.
— Тут довго думати нема чого, — сказав він. — Плато буде названо на честь піонера, котрий його відкрив, — Країна Мейпла Вайта.
Так ми і назвали плато, під цим ім’ям воно нанесено на мапу, складання якої доручили мені, під цим ім’ям, сподіваюся, воно увійде і в майбутні атласи.
Перед нами лежало невідкладне завдання — проникнути мирним шляхом у Країну Мейпла Вайта. Ми встигли переконатися на власні очі, що в ній живуть якісь дивні істоти, а замальовки американця обіцяли нам появу інших, ще страшніших почвар. Нарешті, у нас були всі підстави вважати, що на плато є й люди, про лютість котрих свідчив скелет, пропоротий бамбуком.
Не плекаючи жодних надій на порятунок, ми знали, що небезпеки підстерігають нас на кожному кроці, і вирішили вжити всіх застережних заходів, які підказував лорду Джону його досвід. Але хіба ми могли довго затримуватися на порозі цього таємничого світу, якщо нас млоїло бажання якомога швидше проникнути в саме його серце!
Отже, ми завалили кущами вхід у табір і, залишивши всі наші припаси під захистом терену, повільно і дуже обережно рушили в невідомість уздовж русла невеликого потічка, який починався з джерела на галявині і мав слугувати нам дороговказом після повернення.
Не встигнувши як слід відійти від табору, ми одразу ж натрапили на перші ознаки дивовиж, що нас очікують. У густому лісі було багато дерев, зовсім мені незнайомих, але наш ботанік Саммерлі впізнав тут цикадеї та кілька видів хвойних, що давно зникли з лиця землі. Пройшовши лісом кількасот ярдів, ми вийшли до місця, де струмок розливався доволі широкою заплавою. По її краях ріс густий високий очерет, який професор Саммерлі класифікував як вид хвощів. Тут же на вітрі гойдала верхівками і деревовидна папороть. Лорд Джон, котрий ішов попереду, раптом зупинився і підняв руку.
— Погляньте! — спонукав він. — Оце так слід! Тут, мабуть, тинявся прабатько всіх птахів!
На в’язкій твані чітко виднілися величезні трипалі сліди. Вони вели через болото до лісу. Ми зупинилися біля цих страшних відбитків. Якщо тут і справді пройшла птаха (бо яка ж тварина могла залишити такі сліди?), то її лапа набагато більша, ніж у страуса, відтак розміри цього гіганта навіть важко собі уявити. Лорд Джон уважно озирнувся усібіч і вклав два набої в свою великокаліберну гвинтівку.