— Присягаюся честю мисливця, — зронив він, — що сліди зовсім свіжі. Ця істота пройшла тут якихось десять хвилин тому. Бачите: вода ще не встигла заповнити он ту ямку, де лапа глибше занурилася в твань. Господи! А ось і слід дитинчати.
І справді, паралельно до великих слідів йшли такі ж, але маленькі.
— А що ви скажете про це? — переможно вигукнув професор Саммерлі, вказуючи на слід, схожий на відбиток п’ятипалої людської руки.
— Вельд[12]! — вигукнув Челленджер, не тямлячись від захвату. — Я бачив такі відбитки у вельдських шарах. Ця істота пересувається на задніх трипалих кінцівках, випроставшись на весь зріст, а передніми, п’ятипалими, допомагає собі при ходьбі. Ні, мій любий Рокстоне, це аж ніяк не птаха!
— Звір?
— Ні, плазун, динозавр. Це він, і ніхто інший! Дев’яносто років тому такі сліди збили з пантелику одного вельми поважного вченого із Сассексу. Але хто б міг мріяти... хто б міг мріяти... що нам доведеться побачити...
Останні слова Челленджер договорив пошепки, а ми так і завмерли від здивування. Сліди вели нас від болота до густих заростей чагарнику. За ним, серед дерев, була велика прогалина і по ній прогулювалися п’ятеро дивних істот — таких мені ще ніколи не доводилося бачити. Ми зачаїлися за кущами і довго розглядали їх.
Як я вже сказав, вони гуляли вп’ятьох — двоє дорослих і три дитинчати. Їхні розміри вразили нас. Навіть маленькі були зростом із слона, а про дорослих вже й згадувати не варто. Їхня луската, як у ящірок, шкіра вилискувала на сонці буро-чорними переливами. Всі п’ятеро стояли на задніх лапах, спираючись на широкі товсті хвости, а передніми, п’ятипалими, притягували до себе зелені гілки й обгризали з них листя. Щоб у вас було повне уявлення про цих страховиськ, скажу, що вони нагадували гігантських, футів у двадцять заввишки, кенгуру, вкритих темною крокодилячою шкірою.
Не знаю, скільки часу ми простояли там, як зачаровані, витріщаючись на це надзвичайне видовище. Потужний вітер віяв у наш бік, кущі слугували хорошим укриттям, отже, можна було не остерігатися, що чудовиська нас виявлять. Час від часу дитинчата ставали до незграбної забави, підстрибували і з глухим виляском гепалися на землю. Їхні батьки, мабуть, володіли нечуваною силою, бо один із них, не дотягнувшись до листя на верхівці достатньо високого дерева, обхопив його передніми лапами і переламав стовбур навпіл, як тоненьку гілочку. Вчинок цей свідчив водночас про дві речі: про добряче розвинену мускулатуру та недорозвинений мозок, оскільки дерево звалилося почварі прямо на голову і вона гучно залементувала. Величезні розміри явно не відповідали ступеню витривалості, дарованому їй природою. Подія з деревом, либонь, змусила істоту насторожитися, бо вона повільно почвалала в ліс у супроводі своєї пари і трьох гігантських дитинчат. Якийсь час ми бачили, як їхні огидні чорні спини виблискували в хащі, а голови пірнали вгору і вниз над чагарником. Потім вони зникли серед дерев.
Я поглянув на своїх товаришів. Лорд Джон стояв, тримаючи палець на спусковому гачку, а його очі аж палали мисливським азартом. Чого б він тільки не дав за те, щоб повісити одну таку голову над каміном у своїй кімнаті поруч із двома схрещеними веслами! І все ж розсудливість взяла в ньому гору, бо він знав, що ми тільки в тому випадку зможемо проникнути в таємниці цієї невідомої країни, якщо її мешканці не будуть навіть підозрювати про наше існування.
Обидва професори неначе оніміли на радощах. Забувши про все на світі, вони несвідомо схопилися за руки та так і завмерли на місці, наче двійко маленьких дітлахів, яких заціпило при витріщанні на якесь диво з див. На губах Челленджера застигла янгольська посмішка, його щоки здулися яблучками; жовчна гримаса зникла з обличчя Саммерлі, поступившись місцем виразу побожного захвату.
— Nunc dimittis[13]! — вигукнув нарешті він. — Що ж скажуть про це в Англії?
— Любий мій Саммерлі, по секрету можу вам повідомити, що саме скажуть в Англії, — відповів Челленджер. — Там скажуть, що ви страшенний брехун і шарлатан, котрий не має жодного стосунку до науки. Те ж саме, що ви і вам подібні казали про мене.
— А якщо ми покажемо світлини?
— Фальшивка, Саммерлі! Груба підробка!
— А якщо надамо речові докази?
— А ось тоді вони від нас не відвертяться! Мелоун і його банда з Фліт-стрит ще співатимуть нам дифірамби. Запам’ятайте! 25 серпня ми бачили в Країні Мейпла Вайта п’ять живих ігуанодонів. Зробіть відповідний запис у своїй книжечці, мій юний друже, і повідомте про це у вашу жалюгідну газетку.