— І приготуйтеся до того, що редактор викине вас на вулицю, — додав лорд Джон. — На тих широтах, де стоїть Лондон, усе виглядає дещо інакше, любий мій хлопче. Хіба є мало людей, котрі ніколи не розповідають про свої пригоди зі страху, що їм не повірять! Хто їх за це засудить! Мине місяць-другий, і нам самим це буде здаватися сном. Як ви назвали цих чудовиськ?
— Ігуанодони, — повторив Саммерлі. — Відбитки їхніх ніг знайшли в гастінґських пісковиках, у Кенті та Сассексі. Вони жили на землях південної Англії, поки там не бракувало зелені, якою вони харчуються. А потім умови змінилися, і звірі тишком-нишком вимерли. Тут, мабуть, усе залишилося як було, бо ігуанодони продовжують існувати досі.
— Якщо ми колись виберемося звідси живими, я без такої голови додому не повернуся, — заявив лорд Джон. — Зачекайте, африканські мисливці, ви ще у мене позеленієте від заздрощів! Однак, друзі, не знаю, як вам, а мені весь час здається, що ми ось-ось втрапимо в якусь серйозну халепу.
Те ж саме відчуття грізної таємниці було й у мене. У лісових сутінках таїлися жахіття, і серце мимоволі стискалося від страху, коли ми вдивлялися в цю густу зелену гущавину. Правда, велетенські ігуанодони були зовсім безпечними телепнями, які не могли заподіяти нам якоїсь особливої шкоди, але хтозна, чи не збереглися в цьому світі див інші велетні, які таяться зараз у своїх лігвищах серед скель і кущів і тільки вичікують мить, аби кинутися на нас? Я маю дуже туманну уяву про доісторичне життя, але, пригадую, як мені якось потрапила до рук одна книжка, де йшлося про тварин, для яких наші леви та тигри були такою ж легкою здобиччю, як мишка для кішки. Що, коли такі чудовиська живуть у лісових нетрях Країни Мейпла Вайта?
Того ранку (це був наш перший ранок у нерозвіданій країні) ми переконалися, що небезпеки підстерігають нас тут на кожному кроці. Ця пригода була просто огидною, і мені навіть неприємно згадувати про неї. Якщо лорд Джон має рацію і галявину, на якій паслися ігуанодони, ми будемо згадувати, як сон, то болото з птеродактилями залишиться у нашій пам’яті страшним жахіттям. Зараз розповім, як усе це було.
Ми просувалися лісом дуже повільно, частково тому, що лорд Джон як розвідник не дозволяв нам наздоганяти себе, а частково через обох професорів, котрі інколи захоплювалися якимось невідомим їм видом квітки або комахи. Милі через три-чотири дерева вздовж правого берега струмка порідшали, і перед нами відкрилася ще одна прогалина. За густою облямівкою чагарнику громадилися кам’яні брили — вони зустрічаються на плато повсюдно. Ми повільно рушили туди крізь кущі, які сягали нам до пояса, і раптом почули десь зовсім близько звуки (чи то курликання, чи то сичання), що зливалися в невиразний гул, від якого тремтіло повітря. Лорд Джон подав нам знак зупинитися і, пригинаючись на бігу, кинувся до каміння. Він поглянув поверх нього, сіпнувся і, мабуть, забувши про наше існування, довго стояв, поглинений видовищем, що відкрилося його очам. Нарешті, він поманив нас до себе, показуючи знаками, що необхідно дотримуватися обережності. Я збагнув з його вигляду, що за кам’яними брилами ховається якесь диво, а може, навіть серйозна небезпека.
Ми підповзли до лорда Джона та зазирнули вниз. Перед нами зяяла глибока улоговина, ймовірно, один із тих невеликих кратерів, яких багато є на плато. На дні цієї вирви, ярдів за сто від того місця, де ми лежали, за лінією очерету, поблискували вкриті зеленню застояні калюжі. Місце і так було похмуре, але, споглядаючи на його мешканців, мені мимоволі згадалися сцени з сьомого кола Дантового «Пекла». Тут гніздилися птеродактилі — сотні і сотні птеродактилів! Ямина так і кишіла ними — дитинчата повзали біля води, а їхні гидкі матусі висиджували на мілині яйця у твердій жовтуватій плівці. Вся ця рухома маса ящерів, що б’ють крилами, оглушала повітря лементом і поширювала навколо себе такий страшний сморід, що нам аж нудота підступила до горла. А вище, кожен на своєму камені, сиділи величезні сірі самці, схожі на висхлі опудала, сиділи зовсім нерухомо, немов мертві, і лише лупали очима, налитими кров’ю, та зрідка клацали дзьобами за бабками, що пролітали повз них. Їхні гігантські перетинчасті крила, зігнуті в передпліччях, були притиснуті до боків, і від цього в їхньому вигляді мені ввижалося щось людське — вони нагадували бабусь, що кутаються в мерзенні, кольору павутини, шалі, з яких визирали лише хижі пташині голови. Рахуючи і великих, і маленьких, в улоговині було не менше тисячі цих мерзенних тварюк.