Обидва наших професори так зраділи можливості близько вивчати життя доісторичного світу, що охоче просиділи б тут увесь день. Вони показували нам здохлу рибу та птахів, що валялися серед каміння і, вочевидь, слугували їжею для птеродактилів, і вітали один одного з тим, що внесуть нарешті ясність у питання, чому кістки цих літаючих ящерів у такій кількості зустрічаються в ряді місць, наприклад, у кембриджських пісковиках. Тепер уже не залишається сумнівів, казали вони, що птеродактилі, як пінгвіни, жили зграями. Зрештою, бажаючи довести колезі якусь свою тезу, Челленджер висунув голову з-за каменя і мало не накликав біду на всіх нас. Найближчий до нас самець раптом пронизливо зашипів, змахнув перетинчастими двадцятифутовими крилами і здійнявся в повітря. Самки з дитинчатами збилися в купу ближче до води, а чатові один за одним злетіли в небо. Дивовижне видовище становили ці огидні тварюки, які сотнями ширяли над нами, хутко, немов ластівки, розрізаючи повітря крилами. Втім, ми небавом второпали, що милування цим видовищем до добра не приведе. Спочатку птеродактилі кружляли високо в небі, мабуть, перевіряючи, наскільки значна небезпека. Потім, поступово стискаючи коло, стали опускатися все нижче і нижче, нарешті сухий шелест їхніх гаспидно-чорних крил досяг такої сили, що мені мимоволі згадалося летовище Гендону в дні змагань.
— Стережіться! — вигукнув лорд Джон, хапаючи гвинтівку за люфу. — Біжіть прямо до лісу, тримайтеся купи!
Але коло над нами вже зімкнулося. Птеродактилі майже зачіпали нас крилами по обличчю. Ми били їх прикладами, але удари припадали в щось м’яке та не завдавали їм якоїсь шкоди. І раптом із цього гаспидно-чорного блискучого кола висунулася довга шия: лютий дзьоб цілив прямо в нас. За ним ще один і ще. Саммерлі зойкнув і затулив руками закривавлене обличчя. Я відчув сильний поштовх у потилицю і мало не втратив свідомість від болю. Челленджер упав, я нагнувся допомогти і упав на нього, звалений ще одним ударом ззаду. Тієї ж миті лорд Джон вистрелив. Я підняв голову і побачив, що один із птеродактилів б’ється на землі з перебитим крилом, бризкає слиною з роззявленого дзьоба і люто обертає виряченими, налитими кров’ю очима — справжній чортяка з картини якогось середньовічного маляра! Його побратими, перелякані звуком пострілу, злетіли догори і стали кружляти над нашими головами.
— Тепер рятуйтесь! — наказав лорд Джон.
Ми побігли напролом крізь чагарник, але біля самого узлісся гарпії знову наздогнали нас. Саммерлі збили з ніг, ми підняли його та кинулися під дерева. У лісі небезпека минула, бо птеродактилям з їхніми величезними крилами ніде було розвернутися між гілок.
Ми поверталися до табору в досить жалюгідному стані, а вони ще довго проводжали нас, роблячи кола в блакитному небі на такій висоті, що знизу їх можна було б сприйняти за звичайнісіньких голубів. І лише тоді, коли нас приховали лісові хащі, птеродактилі припинили гонитву.
— Надзвичайно цікава та повчальна пригода, — зауважив Челленджер, обмиваючи в струмку розпухле коліно. — Тепер, Саммерлі, ми з вами точно знаємо, як поводяться розлючені птеродактилі.
Саммерлі в цей час втирав кров, що лилася із садна на чолі, а я перев’язував достатньо глибоку рану на шиї. Лорд Джон відбувся легше за нас — чудовисько лише подряпало йому плече та розірвало сорочку.
— Варто зазначити, — продовжував Челленджер, — що наш юний приятель отримав колоту рану, а вирвати такий жмут із сорочки лорда Джона можна було лише зубами. Мене ж били крилами по голові. Таким чином, ми познайомилися з розмаїтими способами атаки птеродактилів.
— Ще трохи, і нам настав би гаплик, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Мерзеннішу смерть важко собі уявити — стати жертвою цих огидних почвар! Мені дуже не хотілося стріляти, але вибору не було.
— Ми б не сиділи зараз біля струмочка, якби не ваш постріл, — переконано промовив я.
— Будемо сподіватися, що моя стрілянина справі не нашкодить, — зніяковів лорд Джон. — У тутешніх лісах, мабуть, часто лунають звуки не менш гучні: то гілка зламається, то впаде ціле дерево. Однак на сьогодні сильних вражень вистачить. Ходімо краще до табору, пошукаємо в нашій аптечці карболки. Хто цих гадів знає, може, їхні укуси отруйні.
Але з того часу, як стоїть світ, навряд чи на долю людини випадало стільки пригод за один день. Нас підстерігала нова несподіванка. Ми вийшли берегом струмка на галявину і, побачивши колючу огорожу, яка оточувала наш форт, вирішили, що цього разу наші випробування скінчилися. Однак відпочивати нам не довелося. Вхід у Форт Челленджера був завалений, як і раніше, огорожа була ціла, а все ж ми відразу второпали, що в час нашої відсутності тут хтось побував. Непроханий гість не залишив на землі жодних слідів, і лише нависла над табором величезна гілка дерева гінкго видавала прибульця з головою. Що ж до його сили та зухвалості, то про це ясно свідчив стан нашого складу. Всі речі були розкидані по галявині, одна бляшанка з м’ясом розчавлена, либонь, у такий спосіб зайда намагався витягнути її вміст. Від скрині з набоями залишилися хіба тріски, а біля нього валялася зім’ята гільза. Невиразний страх знову стиснув наші серця, і ми стали злякано вдивлятися в густі тіні під деревами, чекаючи, що звідти ось-ось з’явиться щось жахливе.