Яке ж полегшення ми відчули, коли почули цієї миті голос Замбо і, підійшовши до краю плато, побачили на вершині кручі його усміхнену фізію!
— Все добре, пане Челленджер! Все добре! — крикнув він. — Замбо тут. Не бійся! Коли покличеш Замбо, він завжди буде тут.
Дивлячись на чесного негра та на неосяжну рівнину, що простягалася мало не до приток Амазонки, ми згадали, що це все ж ХХ століття, що ми живемо на Землі, а не на якійсь повній первісного хаосу планеті, куди нас перенесло чарівною силою. Але як важко було уявити собі, що від бузкової лінії горизонту рукою подати до великої річки, по якій ходять великі пароплави, що люди там балакають про свої маленькі життєві справи, в той час, як ми, запроторені в первісний світ, до допотопних істот, можемо лише задивлятися в той бік й тужити за світом, сповненим для нас стількома радощами!
У мене залишився ще один спогад, пов’язаний із цим незвичайним днем, ним і скінчу свого листа. Отримані поранення явно подіяли на нерви обох професорів, і вони затіяли гарячу суперечку про те, до якого роду доісторичних ящерів належать наші вороги — до птеродактиля або до діморфодону. Справа вже дійшла до обміну образами. Щоб не чути їхньої сварки, я відійшов убік, сів на стовбур зваленого дерева і машинально закурив люльку. За кілька хвилин переді мною виросла постать лорда Джона.
— Слухайте, Мелоуне, — сказав він, — ви добре запам’ятали те місце, де гніздяться ці тварюки?
— Звісно, запам’ятав.
— Щось на кшталт вулканічного кратера, чи не так?
— Еге ж, — сказав я.
— А який там ґрунт, звернули увагу?
— Самі скелі, каміння.
— Ні, біля самої води, де росте очерет?
— Щось синювате, начебто глина.
— Саме так... Вулканічний кратер і синя глина.
— А чому це вас цікавить? — спитав я.
— Та ні, це я так, — відповів лорд Джон і неквапливо попрямував туди, де все ще лунали голоси наших учених сперечальників — напружений, різкий тенор Саммерлі і гучний бас Челленджера.
Я, ймовірно, забув би слова лорда Джона, але тієї ночі мені довелося почути їх від нього ще раз: «Синя глина... синя глина у вулканічному кратері...» Це було останнє, що долинуло до мене крізь дрімоту, після чого, намучившись за день, я занурився в міцний сон.
Розділ 11. Як я став героєм дня
Застереження лорда Джона Рокстона виправдалися: укуси чудовиськ, що напали на нас, були отруйними. Наступного ранку після нашої першої пригоди на плато у мене й у Саммерлі почалися дошкульні болі і трясло, немов у лихоманці, а в Челленджера так спухло коліно, що він ледве міг стати на хвору ногу. Тому ми провели весь день у таборі, намагаючись у міру сил допомагати лорду Джону, котрий займався зміцненням терену — нашого єдиного захисту від ворогів. Пригадую як зараз, що мене із самого ранку переслідувало тоді дивне відчуття: все здавалося, що за нами уважно стежать, але хто і звідки, цього не міг сказати.
Я не витримав та поділився своїми страхами з Челленджером, котрий не забарився приписати їх розумовому розладу, нібито викликаному моїм гарячковим станом. Як би там не було, але я раз по раз продовжував озиратися в різні боки, готуючись побачити щось і нічого не помічаючи, крім темної купи гілок, з яких була складена наша колюча огорожа, та похмурих склепінь зелені, що вінчали стовбури величезних дерев. І все ж упевненість, що якийсь недоброзичливий спостерігач ховається за два кроки від нас, не лише не покидала мене, але ставала все дужчою та певнішою. Я згадав забобонний страх індіанців перед грізним Курупурі, що ховається в лісовій глушині, й уже був готовий повірити, що це злий дух позбавляє спокою тих сміливців, котрі залазять у таїну його священної твердині.