Цієї ночі, нашої третьої ночі в Країні Мейпла Вайта, одна подія справила на нас гнітюче враження та змусила зайвий раз подякувати лорду Джону, що не пошкодував зусиль, аби зміцнити Форт Челленджера. Ми спали біля згаслого багаття, аж раптом нас розбудили, точніше, буквально підняли на ноги, шалені ревіння та вереск. Не знаю, з чим можна порівняти той лемент, що лунав десь зовсім поруч із нашим табором, бо мені не доводилося чути нічого страшнішого. Він роздирав повітря, немов гудіння паротяга, не маючи ні чистоти, ні чіткого звуку. Ми затиснули вуха, намагаючись не чути густого вібруючого гуркоту, сповненого безмежного жаху і мук. Нерви не витримували такої напруги. Я весь вкрився холодним потом, а моє серце завмерло в грудях. Здавалося, всі жалі життя, всі його незліченні страждання — все, в чому воно може звинуватити небо, злилося воєдино в цьому страшному, болісному воланні. І, ніби акомпануючи дзвінким крикам, наче відтіняючи їх, там же рокотав чийсь уривчастий, низький регіт, чиєсь радісне гортанне гарчання. Цей жахливий дует тривав хвилини три-чотири; він переполошив усіх птахів, що спали на деревах, і так само раптово стих. Ми довго мовчали, вражені почутим. Потім лорд Джон підкинув хмизу в ватру. Червоні відблиски вогню освітили напружені обличчя моїх товаришів і замерехтіли в листі над нашими головами.
— Що це було? — пошепки спитав я.
— Вранці дізнаємося, — сказав лорд Джон. — Це десь зовсім близько, не далі від тієї прогалини.
— Ми удостоїлися честі підслухати відголос доісторичної трагедії, що розігралася в очеретах лагуни юрського періоду, коли великий ящір прикінчив у багні свого слабшого побратима! — проголосив Челленджер із незвичайною навіть для нього врочистістю. — Авжеж, людина багато виграла, з’явившись на Землі трохи пізніше. На зорі світобудови їй довелося б зустрітися з такими почварами, які не злякалися б ні її мужності, ні її винахідливості. Хіба допомогли б йому стріли, праща чи спис при зіткненні з тими силами, які розгулялися сьогодні вночі? Навіть сучасна гвинтівка не дасть вам переваги при зустрічі з таким могутнім чудовиськом.
— Проте я ставлю на мого милого друзяку, — зронив лорд Джон, погладжуючи люфу свого «експресу». — Але не сперечаюся, у цього страховиська були б чималі шанси на успіх.
Саммерлі підняв руку.
— Цить! — прошепотів він. — Мені щось причулося.
Мертву тишу порушив глухий і мірний тупіт. Якась тварина пробиралася в хащах, обережно ступаючи важкими лапами. Істота повільно обійшла наш форт і зупинилася біля входу. Ми почули чиєсь дихання з присвистом. Лише непевна огорожа відділяла нас від цього нічного огиддя. Ми схопилися за гвинтівки, а лорд Джон, розсунувши кущ терену, проробив у ньому щось на кшталт амбразури.
— Прокляття! — прошепотів він. — Мені здається, що я його бачу!
Я зазирнув в амбразуру поверх плеча лорда Джона. І справді! У густій тіні під деревом виднілася ще густіша тінь. Дика міць і лють відчувалися в цьому первісному звірі, що припав до землі. Зростом він був не вищим за коня, але його важкі контури свідчили про надзвичайну силу. Лише у надпотужного організму могло бути таке дихання — переповнене, рівне, як у парового котла. Чудовисько ворухнулося, й я побачив його страшні очі, що блиснули зеленим вогнем. І тут же почувся шурхіт — воно повільно рушило вперед.
— Зараз стрибне! — сказав я і зняв запобіжника.
— Не стріляйте! — шепнув лорд Джон. — Хіба можна стріляти такої тихої ночі? Звук буде чутно на кілька миль. Прибережіть це наостанок.
— Якщо воно перетне позначку огорожі, нам амінь, — заявив Саммерлі з нервовим смішком.
— Перестрибнути ми йому не дамо! — видихнув лорд Джон. — Але стріляйте лише у випадку крайньої необхідності. Можливо, я й так із ним упораюся. Варто спробувати.
Важко уявити собі відчайдушніший вчинок, ніж той, який скоїв лорд Джон. Він схилився над багаттям, вихопив з вогню палаючу гілку і в одну мить прослизнув крізь вузький отвір, пророблений в огорожі. Чудовисько з грізним гарчанням рушило вперед. Не вагаючись ні хвилини, лорд Джон швидко та легко підбіг до нього і тицьнув палаючою гілкою в саму його морду. Переді мною всього лиш на мить промайнула огидна маска гігантської жаби — бородавчаста, немов уражена проказою шкіра та величезна паща, вся у свіжій крові. Й одразу в кущах почувся тріск, і наш страшний гість зник у лісовій гущавині.
— Я так і думав, що він злякається вогню, — з нервовим сміхом мовив лорд Джон, повернувшись за огорожу і жбурнувши гілку в багаття.
— Ви ризикували життям! — хором вигукнули ми.