— А що мені залишалося робити? Якщо б це чудовисько опинилося серед нас, ми б перестріляли один одного. Стріляти через огорожу також не мало сенсу: тоді воно б точно стрибнуло сюди, а така стрілянина видала б нас із головою, і більше нічого. Загалом, вважаю, що ми легко відбулися. Але що ж це був за звір?
Наші вчені мужі нерішуче перезирнулися.
— Не беруся більш-менш точно визначити цю істоту, — сказав Саммерлі, розпалюючи люльку біля багаття.
— Така обережність властива людям із справжнім науковим складом мислення. — Челленджер навіть зійшов до компліментів. — Я також обмежуся лише загальним твердженням, що сьогодні вночі ми зіткнулися з одним із видів хижого динозавра. Про можливість їхнього існування на плато ви вже від мене чули.
— А позаяк про багато доісторичних видів до нас не дійшло жодної інформації, — додав Саммерлі, — з нашого боку було б необачно думати, що ми зможемо назвати кожну живу істоту, яка нам зустрінеться тут.
— Маєте цілковиту рацію. Наші можливості обмежуються дуже приблизною класифікацією. Зачекаємо до завтра, там буде видніше, а наразі нумо краще повернімося до перерваного сну.
— Але за умови, що один із нас залишиться чатувати, — рішуче заявив лорд Джон. — У такій країні краще не жартувати, друзі. Надалі пропоную встановити нічні чергування, по дві години на зміну.
— Тоді першим чатовим стану я, бо якраз хотів досмалити люльку, — запропонував професор Саммерлі.
З того часу ми більше ніколи не лягали спати без охорони.
Вранці причина шаленого лементу, що розбудив нас, прояснилася. Прогалина, де ми бачили ігуанодонів, стала ареною справжнього бойовиська. Споглядаючи на ці калюжі крові та величезні шматки м’яса, розкидані по зеленій траві, можна було припустити, що тут полягло чимало звірів, але при найближчому розгляді всі ці останки виявилися частиною туші одного ігуанодона, буквально розтерзаного на клапті іншим звіром, якщо не більшим, то, безумовно, лютішим.
Обидва професори затіяли наукову суперечку, ретельно оглядаючи кожен шматок, який зберіг на собі сліди безжальних іклів і величезних кігтів.
— Робити зараз якісь висновки передчасно, — зазначив професор Челленджер, зиркаючи на шматок білого м’яса, що лежав на його колінах. — Судячи з деяких даних, нападником був шаблезубий тигр. Скелети таких тигрів знаходять серед конгломератів у печерах, але звір, якого ми бачили на власні очі, набагато дужчий і схожий швидше на плазуна. Я особисто схильний думати, що це був алозавр.
— Або мегалозавр, — додав Саммерлі.
— Можливо. Коротко кажучи, будь-який із великих хижих динозаврів. Серед них трапляються найхимерніші чудовиська, які будь-коли оскверняли нашу земну кулю або слугували прикрасою музеїв, — Челленджер зареготав над власним дотепом. Маючи доволі примітивне почуття гумору, він радів кожному своєму жарту, навіть недоречному.
— Чим менше галасуватимемо, тим краще! — різко осадив його лорд Джон. — Хтозна, хто тут швендяє неподалік? Якщо ця істота вирішить повернутися сюди поснідати і наткнеться на нас, тоді буде не до сміху. До речі, що це за пляма?
На лускатій тьмяно-чорній шкурі ігуанодона трохи вище плеча ясно виступала темна наліпка, схожа кольором на асфальт. Ніхто з нас не міг визначити цю пляму, хоча Саммерлі згадав, що два дні тому бачив точно таку ж на одному з молодих ігуанодонів. Челленджер сидів бундючно та зберігав багатозначне мовчання, висловлюючи всім своїм виглядом: а я знаю, та не скажу! Лорду Джону не залишалося нічого іншого, як звернутися з тим же запитанням безпосередньо до нього.
— Якщо ваша милість дозволить мені розтулити рота, то я буду щасливий висловити свою думку, — іронічно почав Челленджер. — Мені вперше в житті доводиться вислуховувати такі нотації. Навіть не підозрював, що без вашого дозволу не можна навіть посміятися цнотливому жарту.
І лише після того, як лорд Джон вибачився перед нашим ображеним приятелем, той зволив змінити гнів на милість. Коли ж його обурення вляглося остаточно, вчений видерся на стовбур впалого дерева і звернувся до нас із довгою і, як завжди, надзвичайно врочистою тирадою, буцімто перед ним була не наша маленька група з трьох осіб, а багатотисячна аудиторія, яка чекає від професора неймовірних повідомлень.
— Що стосується вищезгаданої плями, — почав Челленджер, — то я схильний приєднатися до думки мого приятеля та колеги професора Саммерлі, котрий стверджує, що це асфальт. Країна Мейпла Вайта явно вулканічного походження, асфальт же, як відомо, належить до глибинних утворень і, без сумніву, є тут у рідкому стані, отже, він міг опинитися на шкурі ігуанодонів. Утім, зараз перед нами стоїть інше питання, набагато важливіше: яким чином тут можуть існувати м’ясоїдні хижаки, один із яких навідав цю ущелину й залишив у ній такі страшні сліди? Ми знаємо, що за своїми розмірами плато не більше за середнє графство у нашій Англії. У цьому замкнутому з усіх боків просторі впродовж багатьох століть живуть певні види, що давно зникли з лиця землі. Здавалося б (для мене це не підлягає сумніву), що м’ясоїдні тварини, безперешкодно розмножуючись, мали б давно знищити надані їм природою запаси їжі і через це або вимерти з голоду, або перейти з м’яса на якийсь інший корм. Як бачимо, ні того, ні іншого не сталося. Отже, залишається припустити, що обмеження числа цих лютих хижаків, без чого немислима рівновага в природі, досягається тут якимись іншими способами. Які ці способи і як вони застосовуються — ось одна з багатьох цікавих проблем, які чекають свого вирішення. Дозволю собі висловити надію, що нам іще випаде нагода спостерігати м’ясоїдних динозаврів з ближчої дистанції.