— А я дозволю собі висловити надію, що такої нагоди нам не випаде, — втрутився я.
У відповідь на це професор звів брови, немов шкільний учитель, почувши недоречне зауваження пустотливого учня.
— Можливо, професор Саммерлі зволить висловити свої міркування з цього приводу? — запропонував він.
І вони обоє здійнялися до гірських висот науки, у розрідженій атмосфері яких тільки і можна було дискутувати на такі теми, як зв’язок між боротьбою за існування та зниженням народжуваності при неухильному зменшенні кормів.
Того ранку ми вирушили на схід від струмка, щоб не виходити знову до болота з птеродактилями, і позначили невелику частину плато на мапі. З цього боку підлісок у хащах був такий густий, що нам доводилося буквально продиратися крізь нього.
Досі я розповідав лише про жахи Країни Мейпла Вайта, але це несправедливо щодо неї, бо того ранку ми волочилися серед чудових квітів, головним чином двох відтінків — білого та жовтого. За словами Челленджера та Саммерлі, первісна гама цими двома барвами й обмежується. У багатьох місцях уся земля була вкрита квітами, і наші ноги по щиколотки тонули в цьому чудовому м’якому килимі, який розповсюджував навколо такі сильні та солодкі пахощі, що від цього паморочилося в голові. Всюди дзижчали бджоли, зовсім такі ж, як у нашій Англії. Гілки дерев низько згиналися під вагою плодів, частково нам відомих, а частково зовсім незнайомих. Ми вибирали скуштовані птахами і, не боячись отруїтися, додавали приємного розмаїття в своє меню. У цій частині джунглів всюди бігли стежки, прокладені дикими звірами, а болотисті низини були поцятковані безліччю слідів; серед них траплялися й сліди ігуанодонів. На одній із лісових прогалин пасся невеликий табун цих велетнів, і лорд Джон розгледів у бінокль, що у них також є асфальтові плями на тілі, хоча не в тих місцях, що у розтерзаного ігуанодона. Як пояснити це дивне явище, ніхто з нас не знав.
Дорогою нам іноді траплялися дрібні тварини — дикобрази, лускатий мурахоїд, рябий кабан із довгими, закрученими догори іклами. Якось у просвіті між деревами ми побачили вдалині зелений схил пагорба, яким швидко пробігав якийсь великий звір мишачої масті. Він промайнув так стрімко, що ми не встигли його розгледіти. Але якщо це був олень, як стверджував лорд Джон, то розмірами він не поступався тим гігантським лосям, скелети яких досі знаходять у болотах моєї рідної Ірландії.
Після загадкових відвідин ми зі страхом поверталися до свого табору. Однак більше нічого лихого не сталося. Того вечора у нас спалахнула гаряча суперечка про плани на майбутнє. Викладу її детально, бо вона вплинула на наш подальший триб життя і допомогла нам за кілька днів ознайомитися з Країною Мейпла Вайта набагато краще, ніж це можна було б зробити за довгі тижні.
Дебати відкрив Саммерлі. Він ще з ранку був чимось невдоволений, і коли лорд Джон згадав про плани на завтрашній день, професор не витримав і скипів.
— І сьогодні, і завтра, і післязавтра нам треба шукати вихід із цієї пастки, — буркнув він. — Ви все ламаєте собі голову, як би пробратися всередину країни, а мені здається, міркувати треба лише про те, як би вибратися звідси.
— Я просто дивуюся, сер, що людина науки може впасти настільки низько! — загудів Челленджер, погладжуючи свою пишну бороду. — Ви потрапили в країну, повну таких спокус для допитливого натураліста, рівних яким немає і не було з того часу, як стоїть світ! А ви закликаєте покинути цей заповідник, пропонуєте обмежитися лише поверхневим знайомством із ним і з його мешканцями! Дивуюся вам, професоре Саммерлі!