— Вона була там весь час, — заявив я.
— Звідки ви це знаєте? — спитав лорд Джон.
— Мене не полишало відчуття, що за нами стежать чиїсь злі очі. Пригадуєте, професоре Челленджер? Я казав вам про це.
— Справді, я щось таке чув. Наш юний приятель має ту вразливість, яка характерна для представників кельтської раси.
— Теорія телепатії... — почав було Саммерлі, набиваючи люльку.
— Це надто складна проблема, щоб її обговорювати зараз, — рішуче зупинив його Челленджер. — Скажіть краще ось що, — звернувся він до мене з величним виглядом, немов єпископ, котрий іспитує учня недільної школи, — ви не помітили, чи може ця істота притиснути великий палець до долоні?
— От уже чого не помітив, того не помітив.
— Хвіст у нього є?
— Ні.
— Задні кінцівки хапальні?
— Цілком імовірно, інакше він не зміг би так швидко стрибати з гілки на гілку.
— Якщо пам’ять мені не зраджує, в Південній Америці налічується до тридцяти шести видів мавп... професоре Саммерлі, прошу вас утриматися від зауважень... Але людиноподібних серед них немає. Тепер не підлягає сумніву, що тут вони є, але це якийсь інший різновид, а не ті волохаті горилоподібні мавпи, які зустрічаються лише в Африці і на Сході. (У мене мало не зірвалося з язика, що родичів цих горилоподібних я бачив і в Кенсинґтоні.) Для тутешнього різновиду характерні наявність рослинності на обличчі і білий колір шкіри, останній пояснюється тим, що ці мавпи живуть на деревах, серед густого листя. Перед нами постало питання: до кого ж більше наближається тутешній різновид — до мавпи чи до людини? В останньому випадку вона, мабуть, є тим, що зветься в просторіччі «відсутньою ланкою». Наш обов’язок — негайно приступити до вирішення цієї проблеми...
— Заперечую! — різко обірвав його Саммерлі. — Тепер, коли у нас є мапа, а цим ми зобов’язані кмітливості й енергійному способу дій пана Мелоуна (я змушений його процитувати), — наш єдиний обов’язок: ужити всіх заходів, аби негайно ж вибратися здоровими та неушкодженими з цього жахливого місця.
— Досягнення цивілізації не дають вам спати! — простогнав Челленджер.
— Атож, сер! І найбільшим досягненням цивілізації вважаю чорнило, сер! Ми маємо відзвітувати в усьому, що бачили тут, а подальшими дослідженнями нехай займаються інші. Ви ж самі з цим погодилися до того, як пан Мелоун показав нам свою мапу.
— Гаразд, — здався Челленджер. — Мені також одразу полегшає, коли буду остаточно впевнений, що результати експедиції дійдуть до відома наших друзів. Але поки що поняття не маю, як нам звідси вибратися. Втім, Джорджу Едварду Челленджеру ще не доводилося стикатися із завданнями, які були б не під силу його винахідливому інтелекту, і він обіцяє вам завтра ж зайнятися цим питанням упритул.
Суперечка між ними скінчилася. Того ж вечора при світлі багаття й єдиної свічечки ми професійніше скопіювали з моїх начерків першу мапу загубленого світу. Деталі, позначені мною з вершини дерева, були розміщені у відповідних місцях. Олівець Челленджера затримався над великою білою плямою, що зображувала озеро.
— Як же нам його назвати? — задумався він.
— Чому б вам не скористатися нагодою увічнити своє ім’я? — зі звичайною уїдливістю кинув Саммерлі.
— Я впевнений, сер, що у потомства знайдуться вагоміші підстави запам’ятати Челленджера. І ці підстави будуть спочивати на його особистих заслугах, — суворо відповів професор. — Кожен невіглас може надати своє ім’я якийсь річці або гірському шпилі. Мені такі монументи не потрібні.
Саммерлі криво всміхнувся, готуючись до нового випаду, але лорд Джон поспішив перервати сперечальників.
— Милий хлопче, охрестити озеро маєте ви, — сказав він. — Ви першим його побачили, й, якщо вам запрагнеться проставити на мапі «озеро Мелоуна», перечити вам ніхто не буде.
— Звісно, звісно! Нехай наш юний приятель назве озеро, — підтримав його Челленджер.
— У такому разі, — сказав я і сам відчув, що червонію, — нехай воно називається озером Ґледіс.