— А вам не здається, що «Центральне» дасть чіткіше уявлення про його розташування? — поцікавився Саммерлі.
— Ні, нехай буде озеро Ґледіс.
Челленджер кинув на мене співчутливий погляд і з жартівливим докором похитав головою.
— Ах, молодість, молодість! — сказав він. — Ну що ж, Ґледіс так Ґледіс!
Розділ 12. Дуже страшно було в лісі
У попередньому листі я вже згадував... а може, й ні?.. Останнім часом пам’ять доволі недобре зі мною жартує. Та я був сам не свій від гордощів, коли троє таких непересічних людей, як мої супутники, з удячністю потиснули мені руку. З їхніх слів, я врятував або принаймні значно полегшив наше становище. Будучи наймолодшим членом експедиції та поступаючись моїм товаришам у всьому, що стосувалося досвіду та твердості характеру, я з перших же днів нашої подорожі залишався в тіні. Але тепер настав мій час. На жаль! Гординя до добра не доведе. Почуття самовдоволення і нова для мене впевненість у своїх силах призвели до того, що тієї ж ночі мені довелося пережити таке випробування, про яке досі не можу згадати без жаху.
Ось як це сталося. Розбурханий понад усіляку міру своїм вдалим підйомом на вершину дерева гінкго, я ніяк не міг заснути. Тієї ночі першим чергував Саммерлі. У тьмяному світлі багаття було видно його безглузду, незграбну постать. Він сидів, згорбившись, поклавши гвинтівку на коліна, і так куняв, що його цапина борідка раз по раз сіпалася. Лорд Джон лежав, загорнувшись у свою американську ковдру — пончо, і його зовсім не було чутно. Зате густе та гучне хропіння Челленджера гриміло по всьому лісу.
Повний місяць світив дуже яскраво; нічне повітря так і пробирало холодом. Яка ніч для прогулянки! І раптом мене осінило: а чому б і справді не пройтися? Я тихцем вийду з табору, знайду дорогу до центрального озера й уранці повернуся з цілою купою новин? Адже тоді мої акції піднімуться ще вище! І якщо Саммерлі змусить нас знайти якийсь спосіб вибратися звідси, ми повернемося до Лондона з дуже точною інформацією про центральну частину Країни Мейпла Вайта, де, крім мене, не побував іще ніхто. Я згадав Ґледіс... «Людина сама творить свою славу», — прозвучало у моїх вухах. Згадав і МакАрдла. Який матеріал для газети — на цілу шпальту! Яка кар’єра чекає на мене попереду! Розпочнеться війна і, може, мене навіть пошлють кореспондентом на театр військових дій. Я схопив першу-ліпшу гвинтівку — набої тримав у своїх кишенях — і, розібравши завал біля входу в форт, прослизнув за його огорожу. Озирнувшись наостанок, побачив нашого горе-чатового Саммерлі, котрий, як і раніше, куняв біля згаслого багаття, розмірено, немов китайський бовванчик, хитаючи головою.
Після перших же ста ярдів мені стало ясно, скільки дурощів у моєму вчинку. Я, здається, вже згадував на сторінках цієї хроніки, що палкість уяви заважає мені стати по-справжньому відважним чоловіком, згадував і про те, що найбільше з усього боюся, що мене визнають боягузом. Ось цей страх і штовхав мене вперед. Я просто не зміг би повернутися в табір із порожніми руками. Якщо б товариші і не стали шукати мене і не дізналися б про мою легкодухість, я все одно не знайшов би собі місця від пекучого сорому. А водночас мене почало тремтіти, й я готовий був віддати все, щоб знайти гідний вихід із цього безглуздого становища.
Дуже страшно було в лісі! Дерева стояли такою щільною стіною, листя у них було таке густе, що місячне сяйво майже не проникало сюди, і лише горішні гілки філігранним візерунком проглядали на тлі зоряного неба. Звикнувши врешті-решт до темряви, мої очі почали дещо розрізняти в ній. Деякі дерева все ж виднілися в цій пітьмі, інші зовсім тонули у вугільно-чорних провалах, від яких я щоразу сахався, позаяк іноді вони здавалися входами в якісь печери. Я згадав відчайдушний зойк приреченого на смерть ігуанодона, що лунав по всьому лісі. Згадав і бородавчасту закривавлену морду, що промайнула переді мною при світлі факела лорда Джона. Безіменне страшне чудовисько полює в цих же місцях. Воно може будь-якої миті кинутися на мене з лісової пітьми. Я зупинився, вийняв із кишені набій і відкрив затвор гвинтівки. І раптом серце завмерло у моїх грудях. Це була не гвинтівка, а дробовик.
І я знову подумав: «Може, повернутися?» Аргумент цілком вагомий, ніхто не посміє сумніватися в причинах моєї невдачі. Але дурна гордість вставала навіть проти одного цього слова. Ні, я не хотів, я не міг допустити, щоб мене спіткала невдача. Якщо вже на те пішло, перед тими небезпеками, які чигають на мене тут, імовірно, гвинтівка виявиться настільки ж марною зброєю, як і мисливська рушниця. Повертатися в табір немає сенсу — наступного разу мені не вдасться вийти звідти непоміченим. Доведеться пояснити свої наміри, і тоді ініціатива вислизне з моїх рук. Після недовгих вагань я все ж зібрався з духом і рушив далі, тримаючи марну рушницю під пахвою. Лісова пітьма лякала мене, але в ущелині ігуанодонів, залитій рівним місячним сяйвом, мені стало ще страшніше. Я уважно оглянув її, сховавшись у кущах. Чудовиськ ніде не було видно. Трагедія, нещасливою жертвою якої став один із ігуанодонів, імовірно, змусила інших піти з цього пасовища. Туманна срібляста ніч була безмовна — ні шереху, ні звуку. Набравшись хоробрості, я швидко перебіг через видолинок і по той бік знову вийшов до потічка, який слугував мені дороговказом. Цей веселий супутник біг, теревенячи і дзюркочучи, як той любий моєму серцю струмок у рідному краї, де я ще хлопчиськом ловив форель ночами. Якщо йти вниз за течією, вона виведе мене до озера; якщо підійматися вгору — повернешся назад до табору. Струмок іноді губився серед кущів, але його нестримне дзюрчання весь час лунало у моїх вухах.