Чим нижче під ухил, тим більше і більше рідшав ліс, поступаючись місцем заростям чагарнику, серед яких лише де-не-де підіймалися високі дерева. Йти ставало легше, і тепер я міг роззиратися на всі боки, сам залишаючись непоміченим. Мій шлях проходив повз болота птеродактилів, і звідти назустріч мені із сухим шелестом і свистом злетів у повітря один із тих гігантів, розмах крил якого був футів двадцять щонайменше. Ось його перетинчасті крила пронизало сліпуче-білим тропічним сяйвом місячного диска, і немов скелет пролетів у мене над головою. Я кинувся в кущі, знаючи з досвіду, що досить цьому чудовиську подати голос, і на мене хмарою налетять його гидкі побратими. І лише після того, як птеродактиль опустився в гущавину кущів, я обережно рушив далі.
Ніч була на рідкість тиха, але ось тишу порушив глухий, рівний гуркіт, що з кожним моїм кроком ставав усе гучнішим і голоснішим. Нарешті я зупинився зовсім поруч із джерелом, звідки долинав цей звук, що нагадував клекіт окропу в казані, і збагнув, у чому тут річ. Посередині невеликої галявини виднілося озеро, точніше, велика баюра, бо в діаметрі вона була не більша за водойму на Трафальгарській площі. Її чорна, як дьоготь, поверхня невпинно здувалася бульбашками, які лускали, виділяючи якийсь газ. Повітря над калюжею тремтіло від спеки, а земля навколо була настільки гаряча, що, торкнувшись її долонею, я тут же відсмикнув руку. Мабуть, потужний вулканічний процес, що багато століть тому здибив плато над земною поверхнею, ще не закінчився. Нам уже доводилося бачити тут, серед пишної зелені, чорні уламки скель і застиглу лаву, але цей резервуар із рідким асфальтом був першим незаперечним доказом того, що давній вулкан продовжує діяти і зараз. На жаль, мені треба було поспішати, щоб повернутися в табір до світанку, і я не став затримуватися тут.
До кінця днів своїх не забуду цього страшного шляху. Освітлені місяцем балки я обходив по самим краях, намагаючись триматися в густій тіні; в джунглях раз по раз завмирав від страху, чуючи тріск гілок, крізь які пробирався якийсь звір. Величезні тіні виникали переді мною і знову зникали, безшумно ковзаючи на м’яких лапах. Я часто зупинявся з твердим наміром повернути назад, і щоразу гордість перемагала страх і гнала мене вперед, до призначеної мети.
Нарешті (на моєму годиннику було по першій) у просвіті між деревами блиснула вода, і хвилин за десять я вже стояв в очереті на березі центрального озера. Мене давно мучила спрага, я ліг долілиць і припав до води; вона виявилася холодною та дуже свіжою на смак. У цьому місці до берега провадила широка, поцяткована безліччю слідів стежка, либонь, звірі приходили сюди на водопій. Біля самої води величезною брилою підіймалася застигла лава. Я виліз на неї, ліг і озирнувся в різні боки.
Перше, що постало моєму погляду, вразило своєю несподіваністю. Описуючи краєвид, що відкривався з вершини дерева гінкго, я згадував про темні плями на скелястій гряді, які можна було б сприйняти за входи до печер. Поглянувши тепер у той бік, я побачив безліч круглих отворів, що світяться яскравим, червонуватим вогнем, немов ілюмінатори океанського лайнера в нічній темряві. Спочатку я подумав, що це відблиск лави, яка вирує в незгаслому вулкані, але тут же відмовився від такої ідеї. Лава вирувала б десь унизу, а не високо серед скель. Тоді що ж це означає? Неймовірно, але, мабуть, іншого пояснення не знайти: ці червоні плями не були нічим іншим, ніж відблисками багать, що палають у печерах, вогнищ, розпалити які могла лише людська рука. Отже, на плато є люди. Які блискучі результати дала моя нічна прогулянка! Вже з такими звістками нам не соромно буде повертатися до Лондона.