Я довго дивився на ці червоні мерехтливі відблиски. Мене відділяло від них не менше десяти миль, але навіть на такій відстані можна було розгледіти, як вони то згасали, то спалахували яскравіше, то зовсім зникали з моїх очей, коли їх затуляли чиїсь тіні. Чого б я тільки не дав, щоб підібратися до цих печер, зазирнути в них і потім розповісти моїм супутникам про зовнішній вигляд і спосіб життя людської раси, що населяє цей таємничий закуток земної кулі! Зараз про це годі було й думати, але навряд чи хтось із нас захоче покинути плато, не дізнавшись конкретно, що ховається в цих печерах.
Озеро Ґледіс, моє озеро, виблискувало переді мною, немов ртуть, а в самому його центрі відбивався світлий диск місяця. Воно було неглибоке: з води в кількох місцях проглядали піщані мілини. Гладка поверхня озера жила своїм життям — на ній з’являлися то кола, то легкі брижі; ось риба блиснула срібною лускою, ось вигулькнула горбата сіро-чорна спина якогось чудовиська. Дивна істота, схожа на величезного лебедя з довгою гнучкою шиєю, пройшла краєм мілини, а потім важко хлюпнулася в озеро та попливла. Її вигнута шия і вертка голова довго виднілися над водою. Потім вона пірнула й уже більше не з’являлася.
Незабаром я зосередив усю свою увагу на тому, що відбувалося майже біля самих моїх ніг. На березі з’явилися дві звірюки, схожі на великих броненосців. Вони припали до води та хутко задріботіли довгими червоними стрічками язиків. Услід за ними на водопій з’явився величезний олень із розлогими рогами, самкою та двома оленятами. Такої величної істоти, мабуть, більше ніде не знайти, хіба в Країні Мейпла Вайта; і лось, і американський олень були б йому по плече. Вся родина мирно пила воду, аж раптом самець застережливо фиркнув, і вони миттю зникли в очеретах. Броненосці також пошкандибали геть. На стежці з’явилася якась нова істота — справжнє чудовисько.
У мене промайнуло в голові: де ж я бачив цього виродка з круглою спиною, обсадженою трикутними зубцями, з маленькою пташиною голівкою, опущеною майже до самої землі? І раптом згадав. Це ж стегозавр, якого Мейпл Вайт намалював на сторінках свого альбому, те чудовисько, яким насамперед зацікавився Челленджер. Ось він переді мною, можливо, той самий звір, якого зустрів американський художник. Земля тряслася під його страшним тягарем, воду він хлебтав так гучно, що ці звуки, здавалося, будили ніч. Хвилин з п’ять стегозавр стояв зовсім поруч зі мною. Варто мені було простягнути руку, і я б торкнувся цих огидних зубців, що сіпалися при кожному його русі. Напившись, чудовисько почвалало геть і сховалося серед каміння.
Я витягнув годинник — була половина третьої, саме час повертатися до табору. Шлях назад не викликав у мене жодних сумнівів, оскільки я йшов сюди, тримаючись лівого берега струмка, а струмок вливався в центральне озеро за кілька кроків від мого спостережного пункту. Отже, я в найкращому гуморі попрямував до табору, пишаючись результатами своєї нічної прогулянки та тими новинами, які подам товаришам. Природно, найважливіша новина — це освітлені зсередини печери, де, ймовірно, живе якесь плем’я троглодитів. Але мої спостереження центрального озера також чогось варті. Можу засвідчити, що воно повне живих істот, крім цього, опишу кілька нових видів доісторичних сухопутних тварин, що не зустрічалися нам дотепер. Небагато знайдеться людей на світі, міркував я, котрі за одну ніч (і яку надзвичайну ніч!) змогли б зробити такий цінний внесок у скарбницю людських знань.
Поглинений своїми думками, я повільно підіймався вгору схилом і вже був приблизно на півдорозі до табору, коли почув позаду дивні звуки, що повернули мене до реальності. Це було щось середнє між хропінням і ревінням — глухим, низьким і грізним. Мабуть, поблизу з’явився якийсь звір, але в темряві нічого не можна було розгледіти. Я пішов швидше і, пройшовши ще з півмилі, знову почув ті ж звуки. Цього разу вони були набагато гучнішими та страшнішими. Серце завмерло у грудях при думці, що за мною хтось женеться. Я весь похолов і відчув, як волосся стало дибки на моїй голові. Нехай ці чудовиська рвуть один одного на клапті, така вже боротьба за існування, але щоб вони нападали на сучасну людину, полювали за володарем світу — з цією страшною думкою не міг змиритися. Переді мною знову виникло це страшне видиво з Дантового «Пекла» — залита кров’ю морда, освітлена на мить палаючою гілкою лорда Джона. Я стояв, витріщаючись назад, на залиту місяцем стежку, і мої коліна підгиналися від страху. Таке може лише наснитися: тиша, сріблясті місячні відблиски на прогалинах, чорні плями кущів. І раптом цю грізну тишу знову прорізало те саме низьке та гортанне гарчання. Воно звучало ще гучніше, ще ближче. Сумнівів бути не могло; мене хтось вистежував, і відстань між мною та моїм переслідувачем скорочувалася з кожною хвилиною.