Я стояв, ніби прикутий до місця, і не міг відвести очей від стежки. І раптом воно з’явилося. У дальньому кінці галявини, яку я тільки-но пройшов, сіпнулися кущі. Щось велике, темне відокремилося від них і одним стрибком опинилося на залитому місяцем видолинку. Я навмисне кажу про стрибок, бо чудовисько пересувалося, як кенгуру, витягнувшись на весь зріст і відштовхуючись від землі дуже розвиненими задніми лапами; передні були притиснуті до його черева. Розміри і міць цього звіра вразили мене — справжній слон, що встав дибки. І при всьому цьому яка рухливість! Першої миті у мене ще майнула надія: можливо, це лише безпечний ігуанодон? Але, незважаючи на все своє невігластво, я тямив, що помиляюся. У трипалого травоїдного ігуанодона голова була маленька, як у лані, а в цього страховиська широка, пласка — одне слово, точна копія тієї жаб’ячої морди, власник якої так налякав нас минулої ночі. Люте ревіння та наполегливість, із якою він переслідував мене, свідчили про те, що це хижий динозавр, один із найлютіших звірів, які будь-коли жили на землі. Чудовисько інколи припадало на передні лапи і тикалося носом у землю, винюхуючи мої сліди. Іноді вони губилися, та динозавр знаходив їх і знову величезними стрибками пускався стежкою слідом за мною.
Навіть тепер, лише при одній згадці про це жахіття, холодний піт виступає у мене на чолі. Що мені було робити? У мене в руках був дробовик, але який від нього зараз сенс? Я з відчаєм озирнувся врізнобіч, шукаючи очима якесь укриття — скелю чи дерево, але тут, у гущавині чагарнику, були лише молоді деревця, а моєму переслідувачеві нічого не вартувало б переламати, як хворостинку, навіть велике дерево. Мене могла врятувати хіба втеча. Але як бігти по нерівному кам’янистому схилу? На щастя, я помітив добре втоптану стежку, що перетинала мій шлях. Під час своїх розвідок ми бачили чимало таких стежин, прокладених дикими звірами. Якщо кинутися по ній, можливо, мені і вдасться накивати п’ятами від переслідувача, тим більше, що бігаю я добре і зараз перебуваю в хорошій фізичній формі. Відкинувши убік непотрібну рушницю, я показав такий клас спринту, який не показував ні до, ні після цієї ночі. Ноги мої підкошувалися, груди розривалися, дихання спирало в горлі, але я все біг і біг уперед, бо мене підганяв жах. Нарешті, коли сил уже більше не залишилося, я зупинився. На мить мені здалося, що переслідування скінчилося — на стежці нікого не було. І раптом знову почув тріск гілок, тупіт велетенських лап, дихання зі свистом могутніх легенів... Звір мене наздоганяв. Він уже зовсім близько! Порятунку немає!
Божевільний! Навіщо я так довго міркував, перш ніж кинутися навтьоки? Спочатку динозавр покладався лише на свій нюх, а це уповільнювало погоню. Але як тільки я побіг, він мене помітив і з тієї миті вже не випускав із уваги. Ще кілька стрибків — і чудовисько вигулькнуло з-за закруту стежки. В яскравому місячному сяйві блиснули величезні вирячені очі, щелепи з двома рядами страшних зубів і гострі кігті на коротких передніх лапах. Я дико верескнув і прожогом кинувся вперед. Переривчастий, хрипкий подих чувся все ближче і ближче. Важкий тупіт мене наздоганяв. Ще секунда — і динозавр вчепиться мені в спину. І раптом — гучний тріск, я лечу в безодню, а далі темрява та порожнеча забуття...
Коли я опритомнів, — гадаю, що на це знадобилося всього кілька хвилин, — мені вдарив у ніс жахливий, нестерпний сморід. Я понишпорив у темряві й однією рукою намацав щось на кшталт величезного шматка м’яса, іншою — важку кістку. Високо вгорі в правильному овалі мерехтіли зорі. Отже, я лежав на дні якоїсь глибокої ями. Все моє тіло нило, але кістки були цілі, жодних ушкоджень не виявилося. Коли в моєму затуманеному мозку спливли обставини, що передували цьому падінню в яму, я з жахом глипнув угору цілком упевнений, що темна голова динозавра ось-ось з’явиться на тлі зблідлого неба. Але все було тихо та спокійно. Тоді я повільно, навпомацки обійшов дно ями, намагаючись збагнути, куди ж мене закинув щасливий випадок. Яма була глибока, зі стрімкими краями та рівним дном, футів двадцять у поперечнику. На дні валялися шматки м’яса, що геть розклалося, і від них тхнуло задушливим смородом. Ступаючи по цьому стерві і раз по раз спотикаючись об нього, я раптом наткнувся на щось тверде — це був дерев’яний кілок, вбитий у самій середині ями. Я обмацав його, моя рука ковзнула по чомусь липкому, але до верхівки палі так і не дотяглася.