Раптом я згадав, що маю в кишені воскові сірники, чиркнув одним і відразу второпав призначення цієї ями. Сумніватися не доводилося: це була пастка, викопана руками людини. Вбитий посередині загострений кіл висотою футів у дев’ять весь почорнів від крові тварин, які наштрикнулися на нього. Шматки гнилого м’яса, що валялися на дні, були, мабуть, зрізані з кілка, щоб очистити місце для наступних жертв.
Я згадав Челленджера, котрий переконував, що людина з його слабкими засобами захисту не може існувати на плато, населеному такими чудовиськами. Але тепер способи його боротьби з ними стали мені зрозумілі. Печери з вузькими входами слугували надійним притулком для їхніх мешканців, ким би вони не були. Розумова перевага цих людських істот над величезними ящерами була, мабуть, настільки значною, що дозволяла їм влаштовувати на звірячих стежках прикриті гілками пастки, в яких їхні вороги гинули, незважаючи на всю свою міць і спритність. Людина і тут панувала над світом.
Аби вибратися з укосів ями нагору, особливої спритності не було потрібно, але я довго не наважувався на це, остерігаючись потрапити до лап ворога, який ледь не роздер мене. Хтозна, можливо, динозавр підстерігає свою жертву, причаївшись у кущах? Але я згадав одну бесіду Челленджера із Саммерлі про звички цих велетенських плазунів і дещо осмілів. Обидва професори сходилися на тому, що в крихітній черепній коробці динозавра немає місця для розуму і що, по суті, це цілком безмозкі тварини, які зникли з лиця Землі саме через повне невміння пристосовуватися до мінливих умов існування.
Перш ніж підстерігати мене, динозавр мав утямити, що зі мною сталося, а для цього потрібне вміння встановлювати зв’язок між причиною та наслідком. Набагато ймовірніше, що дурна тварина, яку вів лише хижацький інстинкт, спочатку сторопіла в подиві, а відтак вирушила на пошуки нової здобичі.
Я доліз до краю ями й озирнувся навсібіч. Зірки гаснули, небо стало бліднути, і досвітній вітерець приємною прохолодою війнув мені в обличчя. Мій ворог ніяк не давався взнаки. Я повільно вибрався з ями і сів на землю, готуючись за найменшої тривоги зістрибнути в свій притулок. Потім, трохи заспокоєний повною тишею, яка відчувалася навколо, і настанням ранку, я спромігся та крадькома пішов назад тією же стежкою. За кілька хвилин я побачив свою рушницю, підібрав її, вийшов до струмка, який слугував мені дороговказом, і хутко попрямував до табору, іноді обертаючись і кидаючи на всі боки перелякані погляди. І раптом вітер приніс мені нагадування про моїх товаришів. Тишу спокійного ранку порушив далекий звук пострілу з рушниці. Я зупинився і прислухався — все було тихо. «Чи не сталося чого з ними?» — промайнуло у моїй голові. Але я тут же заспокоївся, знайшовши простіше та природніше пояснення цього пострілу. Вже зовсім розвидніло. Мою відсутність, звісно, встигли помітити. Товариші, ймовірно, вирішили, що я заблукав у лісі, і дали залп, аби допомогти мені дістатися табору. Правда, стрілянина у нас була заборонена, але якщо вони вирішили, що мені загрожує небезпека, то це навряд чи зупинило б їх. Треба якомога швидше повернутися в табір та вгамувати тривогу.
Я втомився, змучився за ніч і навіть при бажанні не міг пересуватися швидко. Аж ось нарешті почалися знайомі місця. Ліворуч болото птеродактилів, незабаром буде ущелина ігуанодонів. Тепер лише вузька смужка лісу відділяла мене від Форту Челленджера. Я весело гукнув, поспішаючи заспокоїти товаришів. Відповіді не отримав. Навколо стояла зловісна тиша. Моє серце стислося. Я прискорив кроки, відтак побіг. Ось і огорожа — вона ціла, але завалу біля входу немає. Я кинувся всередину. Страшне видовище постало перед моїми очима в холодному світлі раннього ранку. Наші речі безладно валялися по всій галявині; моїх супутників ніде не було, а біля згаслого багаття на траві червоніла велика калюжа крові.
Я був настільки вражений, що якийсь час узагалі втратив здатність мислити. Пригадую лише, як важкий сон, як бігав лісом навколо спорожнілого табору й відчайдушно кликав товаришів. Але лісові хащі мовчали. Мене зводили з розуму страшні думки. Що, коли я більше їх не побачу? Що, коли залишуся сам-один у цьому жахливому місці і ніколи не зможу повернутися в мій світ? Що, коли доля прирікає мене жити і померти тут? Мені хотілося рвати на собі волосся та битися головою об землю в нападі відчаю. Лише тепер я второпав, якою опорою були для мене товариші — і Челленджер із його безтурботною самовпевненістю, і владний, холоднокровний лорд Рокстон, котрий ніколи не втрачав почуття гумору. Без них я був як слабка, безпорадна дитина, яка залишилася самотньою в темряві. Куди мені податися, що робити, з чого почати?