Якийсь час я сидів зовсім пригнічений, потім якось очуняв і став міркувати, яка ж зла доля спіткала моїх супутників. Розгром, вчинений у таборі, свідчив про те, що їх атакували, вочевидь, тієї ж миті, коли я почув постріл. Але постріл був лише один, отже, все скінчилося миттєво. Гвинтівки лежали тут же на землі, а в затворі однієї з них, що належала лорду Джону, була вистріляна гільза. Судячи з кинутих у багаття ковдр Челленджера та Саммерлі, халепа наздогнала їх під час сну. Паки з набоями та харчами валялися по всій галявині; тут же я побачив наші фотоапарати та пуделка з пластинками. Все це було ціле, зате їжа, вийнята зі скринь, зникла, а її, пригадую, було чимало. Отже, напад на табір вчинили не люди, а звірі, бо в іншому випадку тут, імовірно, нічого б не залишилося.
Але якщо це справді тварини або якесь одне чудовисько, то що ж сталося з моїми супутниками? Хижаки, певна річ, їх роздерли б, тоді де ж останки? Правда, калюжа крові досить красномовно свідчила про те, що трапилося, а динозавр, який переслідував мене вночі, міг би забрати свою жертву з такою ж легкістю, з якою кішка забирає мишку. В такому б випадку залишилися двоє, котрі, ймовірно, кинулися за ним навздогін. Але чому ж вони не взяли із собою гвинтівок? Мій втомлений, змучений мозок відмовлявся розгадувати цю загадку. Пошуки в лісі також нічого не дали. Я заблукав і лише завдяки щасливому випадку знову вийшов до табору, витративши на це не менш, ніж годину.
І тут мені на гадку спала одна думка, в якій була певна розрада. Все ж я не зовсім сам тут. Біля підніжжя скель залишився вірний Замбо. Він почує мій голос. Я підійшов до урвища і зиркнув униз. Ну, звісно, он він сидить на ковдрі біля багаття! Але там є ще хтось. Хто ж це? Серце у мене тьохнуло на радощах. Можливо, один із моїх товаришів якось примудрився спуститися вниз? Але варто було мені придивитися уважніше, і надія згасла. Шкіра чоловіка, котрий сидів напроти Замбо, відливала червоним у променях сонця, що сходить. Це був індіанець. Я голосно гукнув і замахав носовою хустинкою. Замбо підвів голову, махнув рукою мені у відповідь і побіг до скелі. Минуло кілька хвилин, і він уже стояв на її вершині, зовсім близько від мене, і в сумній мовчанці слухав мою розповідь.
— Їх забрав дідько, пане Мелоун, — сказав Замбо. — Ви прийшли в країну диявола, і він усіх вас забере до себе. Слухайте, що каже Замбо, сер: скоріше спускайтеся вниз, а то і вам буде лихо.
— Як же я спущуся, Замбо?
— Рубайте ліани з дерев, пане Мелоун. Кидайте їх сюди. Я прив’яжу ліани до пенька, і буде міст.
— Ми самі про це думали. Але ліани нас не витримають.
— Пошліть за мотузками, пане Мелоун.
— Кого ж я пошлю і куди?
— Пошліть в індіанське селище, сер. В індіанському селищі багато мотузок зі шкіри. Внизу є індіанець, пошліть його.
— Звідки він узявся?
— Це наш індіанець. У нього все забрали, а самого побили. Він повернувся. Тепер візьме листа, принесе мотузки, все зробить.
Візьме листа... Що ж, це ідея! Може, хтось і прийде нам на допомогу? А якщо ні, відкриття, якими ми збагатили науку, дійдуть до наших друзів, і світ дізнається, що ми загинули не дарма. Два листи були уже готові. За сьогоднішній день напишу третього, в якому перебіг подій буде викладений до останньої хвилини. Індіанець доправить мої листи туди, в світ.
Я звелів Замбо піднятися на скелю ще раз, ближче до вечора, і весь цей сумний день присвятив опису того, що сталося зі мною минулої ночі. До листів додав також коротеньку записку, яку індіанець мав вручити першому ж білому — гендляреві чи капітану якогось корабля. У записці було сказано, що наше життя залежить від того, надішлють нам линви чи ні. Увечері я переправив Замбо всі листи і свій гаманець із трьома фунтами стерлінгів. Гроші призначалися індіанцю, а за линви йому пообіцяв удвічі більшу суму.
Тепер, любий пане МакАрдл, ви зрозумієте, яким чином мої листи дійшли до вас, і пізнаєте всю правду про свого невдаху-кореспондента в разі, якщо він більше не напише вам жодного рядка. Зараз я дуже втомлений і занадто пригнічений, щоб будувати якісь плани. Завтра подумаю про майбутнє і, не втрачаючи зв’язку з табором, почну пошуки своїх нещасних товаришів.
Розділ 13. Це видовище не забуду ніколи
Того сумного дня на заході сонця я побачив унизу індіанця — нашу останню надію на порятунок — і доти проводжав очима його самотню крихітну постать, доки вона не зникла в рожевому вечірньому тумані, що повільно поставав між мною та далекою Амазонкою.