Було вже зовсім темно, коли я поволочився до нашого розгромленого табору, кинувши наостанок ще один погляд на вогнище Замбо — єдиний промінчик світла, що сягав до мене з величезного світу і так само пестив мій погляд, як і присутність вірного негра пестила мою затьмарену душу. Але тепер, уперше після лиха, що спіткало мене, я трохи збадьорився, втішаючи себе думкою, що світ дізнається про наші справи і збереже в пам’яті наші імена, зв’язавши їх навіки з тими відкриттями, які, можливо, дістануться нам ціною життя.
Мені було страшно влаштовуватися на ніч у цьому нещасливому таборі, а джунглі лякали мене ще більше. Однак доводилося вибирати між тим та іншим. Здоровий глузд вимагав, щоб я був насторожі, але стомленому тілу важко було боротися з дрімотою. Забравшись на дерево гінкго, я марно шукав такого містечка на його нижніх гілках, де можна було б заснути, не ризикуючи зламати собі карк при неминучому падінні. Довелося злізти та вирішувати, як бути далі. Після довгих міркувань я завалив кущами вхід до табору, розпалив три багаття, розташувавши їх трикутником, ситно повечеряв і заснув міцним сном, який порушила на світанку неочікувана та приємна несподіванка.
Рано вранці чиясь рука лягла на моє плече. Мене аж затрясло, коли схопився, вхопив гвинтівку і раптом радісно зойкнув, упізнавши лорда Джона, котрий схилився до мене в сірих світанкових сутінках.
Так, це був він, але яка зміна відбулася в чоловікові! Останнього разу я бачив лорда Джона спокійним, врівноваженим, у чистому білому костюмі. Зараз же він стояв переді мною блідий, очі дико блукали в різні боки, груди важко здіймалися, як після довгого та стрімкого бігу, голова була оголена, худе обличчя подряпане й усе в крові, гарнітур подертий на клапті. Я витріщився на шляхтича, вражений цим видовищем, але він не дав мені навіть пельку розтулити й узявся підбирати розкидані по галявині речі, кидаючи мені короткі, уривчасті фрази:
— Швидше, юначе, хутчій! Має значення кожна хвилина. Беріть гвинтівки — обидві. Решта у мене. Якнайбільше набоїв. Набийте ними кишені. Тепер — провіант. Шести бляшанок вистачить. Ось так. Ні про що не питайте і не гадайте. Ну, біжімо, або буде запізно.
Ще не прокинувшись як слід, не знаючи, що й думати, я помчав лісом за лордом Джоном із двома гвинтівками під пахвою і з шістьма консервними бляшанками в руках. Він вибирав найбільшу гущавину, майже непрохідні зарості і, нарешті, вивів мене до високих кущів. Ми кинулися туди, не звертаючи уваги на колючки. Лорд Джон упав долілиць на землю і потягнув мене за собою.
— Ну, ось! — ледве вимовив він. — Тепер, здається, ми в безпеці. Вони нападуть на табір, жодних сумнівів, і прорахуються.
— Що трапилося? — спитав я, сапаючи. — Де професори? І хто на нас полює?
— Людиномавпи! — гучно прошепотів лорд Джон. — Боже милий, що це за чудовиська! Балакайте тихіше. У них тонкий слух, зір також, зате з нюхом мають проблеми, наскільки я міг помітити. Нашими слідами до нас не доберуться. Куди ви зникли, юначе? Вам пощастило, дякуйте своїй долі, що не втрапили в цю халепу.
Я пошепки повідав йому про свої пригоди.
— Авжеж, наші справи кепські! — зауважив лорд Джон, почувши про динозавра та пастки. — Тут вам не курорт. Але все ж повну уяву про красу тутешніх місць я отримав тієї миті, коли на нас напали ті демони. Мені якось довелося побувати в лапах у людожерів-папуасів, але вони цукерочки порівняно з цими почварами.
— Розкажіть, як усе було, — попросив я.
— Це сталося на світанку. Наші вчені друзі лише продерли очі і навіть не встигли схопитися. Аж раптом нізвідки з’явилися мавпи. Просто посипалися на нас, як яблука з яблуні. Вони, мабуть, ще затемна обліпили високе дерево, на яке ви лазили. Одному я тут же всадив кулю в черево, однак тим справа і закінчилося — нас миттю поклали на обидві лопатки. Я називаю цих демонів мавпами, але вони розмахували палицями, кидали в нас камінням, торохтіли між собою своєю мовою і до того ж зв’язали нам руки ліанами. Це людиномавпи, і за розвитком вони стоять вище за всіх звірів, яких мені доводилося зустрічати під час мандрів, а я, Бог свідок, добряче потинявся білим світом. Як то кажуть, «відсутня ланка». Ну, бракує, і дідько з ним, обійшлися б і без неї! А потім справа була така. Вони підхопили свого пораненого родича, з якого кров юшила, як із недорізаної свині, і забрали його кудись, а потім сіли біля нас гуртом. Морди люті, того й гляди роздеруть. Зростом вони, мабуть, із людину, але трохи ширші, кремезніші. Сидять і витріщаються, глипають на нас... Брови руді, навислі, очі якісь дивні, ніби з мутного скла. Вже що Челленджер не страхопуд, а навіть йому стало незатишно. Як схопиться, як заверещить: «Кінчайте нас, нема чого тягнути!» У нього, мабуть, від усього цього в голові замакітрилося — дуже вже він оскаженів. Мабуть, якби на місці мавп опинилися його закляті вороги-репортери, їм і то менше дісталося б.