Ми довго прислухалися до глибокої тиші лісу, але ніщо її не порушувало, крім щебетання птахів. Лорд Джон знову повернувся до своєї розповіді:
— Вам дуже пощастило, юначе! Мавпи так захопилися індіанцями, що про нас забули. Але якби не було цього, то другий напад на табір був би неминучий. Ви мали цілковиту рацію: вони весь час спостерігали за нами з дерева і чудово допетрали, що однієї людини бракує. Але потім їм стало вже не до нас. Ось чому своїм пробудженням ви зобов’язані мені, а не зграї мавп. Господи, що нам довелося пережити потім! Це якийсь жах! Пам’ятаєте бамбукові зарості, де ми знайшли скелет американця? Так от, вони лежать якраз під мавпячим містом, і мавпи скидають туди своїх бранців. Я впевнений, що там гори таких скелетів, треба лише пошукати як слід. Над урвищем у них розчищений справжній плац для таких церемоній. Нещасних бранців примушують стрибати в прірву поодинці, і вся забава полягає в тому, розіб’ються вони в пляцок чи наштрикнуться на гострий бамбук. Все мавпяче плем’я вишикувалося над урвищем, і нас також потягнули помилуватися цим видовищем. Перші четверо індіанців стрибнули вниз, і бамбук пройшов крізь їхні тіла, як спиці крізь масло. Я тепер не дивуюся, згадуючи скелет бідного янкі. Атож, видовище страшне... Але водночас захоплююче. Ми, як зачаровані, дивилися на ці стрибки, хоча кожен із нас думав: «Я наступний».
Утім до цього не дійшло. Шістьох індіанців приберегли на сьогодні, але дійовими особами в цій виставі, ймовірно, були б ми — Саммерлі й я. Челленджер, схоже, викрутиться. Збагнути мавп не так уже й важко, бо вони висловлюються головним чином знаками. Й ось, стежачи за їхніми перемовинами, я вирішив: час діяти. Деякі плани я вже мав. Але доводилося зважати лише на свої сили — від Саммерлі користі ніякої. І Челленджер не набагато кращий. Їм вдалося зійтися разом на якихось кілька хвилин, і вони тут же затіяли люту суперечку з приводу наукової класифікації цих рудих дияволів, які тримали нас у полоні. Один стверджував, що це яванські дріопітеки, інший називав їх пітекантропами. Просто з глузду з’їхали обоє! Але у мене було зовсім інше на гадці. Насамперед я звернув увагу, що по рівній місцевості ці тварюки бігають гірше за людину, позаяк мають короткі, криві ноги, а тулуб важкий. Челленджер і той би випередив найкращого їхнього бігуна, а вже ми з вами справжні чемпіони проти них. Є ще одне важливе спостереження: вони поняття не мають про вогнепальну зброю. Впевнений, що їм було навіть невтямки, що сталося з тією мавпою, яку я поранив. Коротко кажучи, тільки б нам дістатися до своїх гвинтівок, а там ми їм дамо перцю.
Й ось сьогодні на світанку я дав своєму чатовому добрячого стусана в черево, примчав до табору, прихопив вас, гвинтівки... Все інше ви знаєте.
— Але що ж буде з нашими професорами? — з жахом вигукнув я.
— Треба їх рятувати. Втекти зі мною вони не могли: Челленджер сидів на дереві, а у Саммерлі не вистачило б сил, тому я вирішив, що передусім треба дістати гвинтівки, а вже потім рятувати інших. Правда, мавпи можуть порішити їх задля помсти. Челленджера вони навряд чи чіпатимуть, а от за Саммерлі не поручуся. Втім, йому так чи інакше загрожувала б смерть. У цьому я не сумніваюся. Тому моя втеча не могла погіршити становища. Але тепер честь зобов’язує нас або врятувати товаришів, або розділити з ними їхні долі. А тому, мій любий, кайтеся в гріхах, очищайте душу, бо до вечора ваша доля буде вирішена.
Не знаю, чи вдалося мені передати тут характерну для лорда Рокстона манеру висловлюватися — рвійність, енергійність його фраз, глузливу відчайдушну інтонацію. Цей чоловік був природженим ватажком. Чим ближче насувалася небезпека, тим чіткішою ставала його мова, тим яскравіше спалахували його холодні очі, тим більше і жорсткіше стирчали довгі, як у Дон Кіхота, вуса. Він любив ризикувати, насолоджувався іронією, властивою справжнім пригодам, особливо коли це стосувалося його особисто, вважав, що в різних небезпеках є якийсь спортивний інтерес, бо в такі миті людина веде жорстоку гру з долею, де ставкою є життя. Все це робило лорда Джона незамінним товаришем, і, якщо б не страх за друзів, я б не відчував нічого, крім радощів, ідучи за такою людиною на ризиковану справу.
Ми вже хотіли вибратися зі свого притулку, аж раптом лорд Джон схопив мене за руку.