— Погляньте! — видихнув він. — Біжать!
З нашого місця відкривався вигляд на вузьку прогалину між деревами, гілки яких спліталися вгорі, утворюючи суцільну зелену стелю. На цій галявині з’явився загін людиномавп. Багато з них були озброєні ломаками. Сутулі, кривоногі, вони бігли один за одним, озираючись на всі боки, і раз по раз торкалися землі своїми довгими руками. Сутулість зменшувала їхній зріст, але, прикинувши на око, я визначив його футів у п’ять, не менше. А на відстані ці широкогруді істоти дуже скидалися на порослих волоссям потворних людей. З хвилину я бачив їх зовсім чітко. Потім вони зникли за кущами.
— Ні, зараз ще зарано, — застеріг лорд Джон, опускаючи гвинтівку. — Краще зачаїтися, поки вони не перестануть нишпорити лісом. А потім переконаємося, чи можна залізти до їхнього міста і застанемо їх зненацька. Дамо їм ще годинку на пошуки і тоді підемо.
Скориставшись цією затримкою, ми відкрили одну з прихоплених бляшанок і стали снідати. Лорд Рокстон нічого не їв з ранку, якщо не брати до уваги кількох плодів, і зараз жадібно накинувся на їжу. Коли ж сніданок закінчили, ми взяли в обидві руки по гвинтівці та з повними кишенями набоїв рушили на виручку товаришам. Перш ніж вийти із заростей, лорд Джон зробив кілька зарубок на кущах, аби запам’ятати, з якого боку розташований Форт Челленджера, і в разі потреби миттю знайти це місце. Ми мовчки продерлися крізь хащі та вийшли на край урвища, неподалік від нашої першої стоянки. Тут лорд Джон зупинився й ознайомив мене зі своїми планами.
— У густому лісі ця звірина може зробити з нами все що схоче, — мовив він. — Вони нас бачитимуть, а ми їх — ні. Але на відкритому просторі справа інша, бо ми бігаємо набагато швидше. Отже, будемо триматися відкритих ділянок, поки це можливо. Уздовж краю плато ліс рідший, звідти й почнемо наступ. Ідіть не поспішаючи, будьте уважні і тримайте гвинтівку напоготові. А головне, пам’ятайте: живцем у руки не даватися, відстрілюйтеся до останнього набою. Ось вам моя остання порада, юначе.
Коли ми вийшли до прірви, я зиркнув униз і побачив нашого доброго негра, котрий смалив люльку, сидячи на каменюках. Як мені хотілося гукнути його та розповісти, що з нами сталося! Але це було ризиковано — нас могли почути. Лісові хащі, здавалося, так і кишіли людиномавпами, їхнє своєрідне пронизливе верещання інколи долинало до нашого слуху. Ми кидалися в кущі і лежали там доти, доки ці звуки не вщухали в далечіні. Це дуже затримувало наш поступ вперед, і нам знадобилося щонайменше дві години, щоб дістатися до мавпячого міста. Тепер воно було близько — я збагнув це по тій обережності, з якою йшов лорд Джон. Ось він махнув мені рукою, наказуючи лягти, а сам поповз далі та небавом повернув назад. Його обличчя посмикувалося від хвилювання.
— Хутко! — шепнув він. — Мерщій! Тільки б не спізнитися!
Тремтячи всім тілом, я підповз до товариша і визирнув з-за кущів на галявину, що відкривалася попереду.
Це видовище я не забуду ніколи. Воно було настільки фантастичним, настільки неймовірним, що не знаю, як описати його, щоб ви мені повірили. Може, нам усе ж вдасться вибратися звідси живими; мине кілька років... я буду, як і раніше, сидіти у вітальні клубу «Дикун» і споглядати у вікно на нудну, що не викликає сумнівів у своїй реальності, набережну Темзи... Та чи повірю я тоді, що все це відбувалося у мене на очах? Чи не здасться мені, що це було дике шаленство, що я брав марення, як у гарячці, за дійсність? Ось чому хочу записати все якомога швидше, поки події ще свіжі в моїй пам’яті, поки хоча б один чоловік — той, хто лежить поруч мене у вогкій траві, зможе підтвердити кожне написане тут слово.
Перед нами лежала галявина шириною ярдів сто, покрита аж до самого урвища густою зеленою травою та невисокою папороттю. Цю галявину півколом обступали дерева, засаджені в кілька ярусів дивними на вигляд хижами, звитими з гілок і листя. Уявіть собі пташину колонію, де замість гнізд — шпаківні, і ви зрозумієте, що я маю на увазі. Біля входів у них і на найближчих гілках сиділи мавпи, судячи з їхніх невеликих розмірів, самки та дітлашня. Всі вони з цікавістю стежили за тим, що відбувалося внизу і від чого ми самі не могли відвести поглядів.
На відкритому місці, неподалік від краю плато, юрмилося кілька сотень цих кудлатих рудих істот. Серед них височіли справжні гіганти, і всі вони без винятку викликали у мене почуття огиди. Мавпи трималися всі разом, вочевидь, дотримуючись якогось ладу. Перед ними стояло кілька низькорослих, але пропорційно складених індіанців, шкіра котрих відливала бронзою в яскравих променях сонця. У цій маленькій купці виділялася висока, худа постать білої людини. Понура голова, схрещені на грудях руки — все показувало жах і розпач. Ми зараз же впізнали в ньому професора Саммерлі.