— А це що таке? — вигукнув наш провідник, збентежено тереблячи вуса. — Ні, справді, як же нам бути з цією публікою? Вставай, друже, підіймайся, дай моєму чоботу спокій.
— Про них також треба потурбуватися, — зауважив Саммерлі, набиваючи люльку. — Ви всіх нас вирвали з пазурів смерті. Як це було зроблено! Просто захоплююся вами.
— Дивовижно! — вигукнув Челленджер. — Дивовижно! Не лише ми особисто, а й весь науковий світ Європи залишиться перед вами у неоплатному боргу. Скажу, не вагаючись, що загибель професора Саммерлі та професора Челленджера завдала б помітної втрати сучасній науці. Ви і наш юний приятель заслуговуєте всілякої похвали.
Батьківська посмішка з’явилася на губах Челленджера, але як би здивувався вчений світ Європи, якби побачив цієї миті своє улюблене дітище, свою надію! Скуйовджене волосся, голі груди, лахміття. Оплот науки сидів, затиснувши між колінами відкриту консервну бляшанку, і пальцями закидав до рота великий шматок австралійської баранини. Індіанець поглянув на нього, зойкнув і знову припав до ніг лорда Джона.
— Не бійся, малюче, — заспокоїв наш поводир, погладжуючи чорну голову, що тиснулася до його колін. — Челленджере, ваш вигляд добряче налякав індіанця. І немає в цьому нічого дивного. Заспокойся, друже, це людина, така ж, як і ми.
— Однак, сер! — обурився Челленджер.
— Нічого, професоре, маєте дякувати долі, що вона винагородила вас не зовсім звичайною зовнішністю. Якби б не ваша велика схожість із мавпячим вождем...
— Годі, лорде Джон Рокстон! Ви забагато собі дозволяєте!
— Факт залишається фактом.
— Прошу вас, сер, змінити тему розмови! Ваші зауваження зовсім недоречні і справи не стосуються. Нам треба вирішити, що робити з цими індіанцями. Мабуть, доведеться доправити їх додому. Але де вони живуть? Ось питання.
— Беруся на нього відповісти, — сказав я. — Індіанці живуть у печерах, по той бік центрального озера.
— Ах он як! Наш юний приятель знає, де знайти їхнє житло. Це, ймовірно, не надто близько звідси?
— Миль двадцять, не менше, — відповів я.
Саммерлі застогнав.
— Я у будь-якому разі туди не доберуся. Чуєте? Ці тварюки досі нишпорять нашими слідами.
І справді, з темної лісової гущавини до нас долинуло далеке верещання людиномавп. Індіанці знову стали підвивати зі страху.
— Треба забиратися звідси, й якомога швидше, — сказав лорд Джон. — Юначе, ви допоможете Саммерлі. Індіанці понесуть речі. Ну, ходімо, поки вони нас не запримітили.
Менш ніж за півгодини ми добігли до нашого притулку в кущах і сховалися там. Схвильовані крики людиномавп весь день долинали до нас із боку нашого форту, але сюди ніхто з них не дістався, і втомлені втікачі, як білі, так і червоношкірі, нарешті занурилися в довгий, міцний сон.
Увечері я відчув крізь дрімоту, що хтось тягне мене за рукав, і, розплющивши очі, побачив перед собою Челленджера.
— Пане Мелоун, наскільки я знаю, ви ведете щоденник і розраховуєте згодом його опублікувати, — почав він глибоким урочистим голосом.
— Мене послали сюди як спеціального кореспондента, — відказав я.
— Саме так. Ви, мабуть, чули дурнуваті натяки лорда Джона Рокстона, що... що нібито... є певна схожість між...
— Аякже, чув.
— Мені даремно вам казати, що опублікування таких дурниць... і взагалі найменша вільність у викладі подій будуть для мене напрочуд образливі.
— Обіцяю строго триматися фактів.
— Лорд Джон схильний піддаватися всіляким фантазіям, і йому нічого не вартує якось по-своєму пояснити ту повагу, яку навіть найменш культурні раси відчувають до людської гідності. Вам зрозуміла моя думка?
— Цілком.