— То я покладаюся на ваш такт, — зронив Челленджер і після довгої паузи додав: — А цей мавпячий князь був вельми непересічною істотою... надзвичайна зовнішність і такий розумний! Чи не так?
— Дуже гідна особа, — погодився я.
І професор, мабуть заспокоївшись, знову ліг спати.
Розділ 14. Це була справжня перемога
Ми чомусь вирішили, що наші переслідувачі, людиномавпи, не підозрюють про існування цього притулку в кущах, проте незабаром нам довелося переконатися у власній помилці. У лісі стояла цілковита тиша — ні звуку, ні шелесту листя... І все ж колишній досвід мав би нам підказати, з якою хитрістю і з яким терпінням ці тварюки вистежують свою здобич і вичікують слушної нагоди для нападу. Не знаю, що мені обіцяє доля в майбутньому, але навряд чи я буду колись настільки близький до смерті, як того ранку. Зараз розповім усе за порядком.
Сон не допоміг нам відновити сили після страшних хвилювань і голодування попереднього дня. Саммерлі був такий слабкий, що ледве тримався на ногах, але з властивим йому завзяттям і мужністю не хотів зізнаватися в цьому. Ми скликали військову раду та вирішили посидіти тут ще години зо дві, поснідати, що було вкрай важливо, а потім вирушити в дорогу через усе плато та вийти до печер на той берег центрального озера, де, за моїми спостереженнями, жили люди. Ми сподівалися, що врятовані нами індіанці заступляться за нас, і розраховували на хороший прийом з боку їхніх одноплемінників.
Після такої мандрівки Країна Мейпла Вайта ще більше відкриє перед нами свої таємниці, й, виконавши призначену нам місію, ми зосередимо всі свої думки на тому, як нам вибратися звідси та повернутися додому. Навіть Челленджер визнавав, що мета нашої експедиції буде досягнута і що після цього обов’язок зобов’яже нас якомога швидше розповісти всьому цивілізованому світові про зроблені нами дивовижні відкриття.
Тепер ми могли уважніше придивитися до врятованих індіанців. Вони були невисокі на зріст, м’язисті, спритні, незлобиві на вигляд, із правильним овалом обличчя, позбавленого будь-якої рослинності, і з гладкими чорними косами, скріпленими на потилиці шкіряним ремінцем. Їхній одяг складався лише з пов’язки на стегнах, також шкіряної. Розірвані кровоточиві мочки свідчили про те, що в їхніх вухах були якісь прикраси, які залишилися в лапах їхніх ворогів — мавп. Індіанці жваво перемовлялися між собою незнайомою нам мовою, але ми все ж второпали, що їхнє плем’я називається акка. Індіанці сказали це слово кілька разів поспіль, показуючи один на одного, потім замахали стиснутими п’ястуками в бік лісу і, тремтячи від страху і ненависті, вигукнули: «Дода! Дода!» — так, вочевидь, вони називали людиномавп.
— Що про них скажете, Челленджере? — поцікавився лорд Джон. — Мені ясно лише одне: он той хлопець із виголеним чолом — їхній ватажок.
І справді, цей індіанець тримався осібно, а решта зверталися до нього з великою шанобливістю, незважаючи на те, що всі вони були старші за нього. Гордість і незалежність проглядали в кожному русі юнака, і, коли Челленджер поклав свою величезну лапу йому на голову, той аж відскочив від нього, як пришпорений кінь, гнівно блиснув чорними очима та відійшов назад. Потім приклав долоню до грудей і, весь сповнений гідності, кілька разів повторив слово маретас.
Професор, нітрохи не зніяковівши, схопив за плече іншого індіанця і, повертаючи його з боку на бік, як наочний посібник, узявся читати нам лекцію.
— Розвинений череп, лицьовий кут і деякі інші ознаки свідчать про те, що це плем’я не можна відносити до нижчої раси, — загудів він своїм гучним басом. — У расовій шкалі маємо відвести йому місце попереду багатьох інших племен Південної Америки. Я твердо впевнений, що тут, на плато, виникнення та розвиток цього племені були б неможливі. Але ж і людиномавп відокремлює величезна прірва від збережених тут доісторичних тварин. Отже, вони також не могли з’явитися й еволюціонувати в Країні Мейпла Вайта.
— Звідки ж вони взялися? З неба звалилися, чи що? — спитав лорд Джон.
— Це питання, безумовно, викличе гарячі суперечки серед вчених Європи й Америки, — відповів професор. — Моє власне тлумачення — правильне чи неправильне (при цих словах він випнув груди і із зарозумілим виглядом лупав навколо очима) — полягає в наступному: в тутешніх, дуже своєрідних умовах еволюція досягла стадії хребетних, причому старі форми продовжували жити та розвиватися пліч-о-пліч із новими. Ось чому поряд із формами юрського періоду тут уживаються і сучасний тапір (тварина з дуже поважним родоводом), і великий олень, і мурахоїд. Наразі все ясно. Але ви спитаєте: а людиномавпи, а індіанці? Як наукова думка має поставитися до їхнього перебування на плато? На мою думку, пояснення може бути лише одне: вони проникли сюди ззовні. Дуже можливо, що якісь людиноподібні мавпи, що існували в Південній Америці, перебралися в ці місця ще в доісторичні часи і в результаті своєї еволюції дали той вид людиномавп, окремі представники якого, — тут Челленджер поглянув на мене впритул, — мають таку значну та поважну зовнішність, що за наявності розуму могли б прикрасити собою навіть людську расу. Що ж стосується індіанців, то це плем’я іммігрувало сюди з рівнини в пізніші часи під впливом голоду або переслідувань ворогів. Зіткнувшись тут із небаченими досі супротивниками, вони сховалися в печерах, про які розповідав наш юний приятель. Однак їм, без сумніву, доводилося боротися не на життя, а на смерть із дикою звіриною, зокрема з мавпами, які не забажали миритися з вторгненням людини і вели з ним нещадну війну, пускаючи в дію всі свої хитрощі, а в цьому вони можуть посперечатися з будь-якими, навіть більшими істотами. Ось чим пояснюється, як мені здається, нечисленність індіанського племені. Отже, джентльмени, що ви на це скажете? Правильно я розгадав цю загадку, чи у вас є якісь заперечення по суті?