— Ну, мій любий, цього разу ви були на волосок від смерті, — мовив лорд Джон. — Коли я кинувся на ваш зойк і побачив, що цей звір відкручує вам голову і ви вже здійняли всі чотири лапки догори, у мене насамперед промайнула думка: маємо нові втрати! Я навіть не влучив похапцем, але все ж мавпа покинула вас і відразу ж втекла. Ех, дідько! Дали б мені сюди п’ятдесят вояків із рушницями, ми б жваво навели тут лад — і сліду б не залишили б від цієї погані.
Тепер усім було ясно, що людиномавпи якимось чином дізналися про наш притулок і не спускають із нього очей. Удень їх можна було не боятися, але що буде вночі? Вони обов’язково нападуть. Отже, треба йти, і чим швидше, тим краще. З трьох боків нас оточували лісові хащі, де на кожному кроці можна було напоротися на засідку, але з четвертого починався пологий схил, що спускався до центрального озера, і там ріс низький чагарник із рідкісними деревами, що перемежовувався подекуди відкритими галявинами. З цього схилу я йшов сам один тієї ночі, він провадив прямо до печер індіанців. Отже, сюди нам і треба було прямувати. Єдине, про що ми шкодували, — це про наш табір, і не стільки через покинуті там припаси, скільки через негра Замбо, єдиного зв’язку між зовнішнім світом і нами. Втім гвинтівки, ми мали із собою, нестачі в набоях також не відчувалося, тому якийсь час могли обійтися і цим, а далі, сподіваємося, з’явиться можливість повернутися на старе місце і знову встановити зв’язок із нашим негром. Замбо твердо обіцяв не кидати нас, і ми не сумнівалися, що він дотримає свого слова.
Після полудня наша партія рушила в дорогу. Попереду провідником ішов молодий вождь, котрий із обуренням відмовився нести якийсь вантаж. За ним, зваливши на спину все убоге майно експедиції, крокували двоє вцілілих індіанців. Наша четвірка з рушницями напереваги замикала ходу. Як тільки ми вийшли з чагарнику, мовчазні досі лісові хащі раптом наповнилася диким завиванням людиномавп, які чи то раділи, чи то зловтішалися з приводу нашого відходу. Озираючись назад, ми нічого не бачили, але це протяжне завивання ясно повідомляло, скільки ворогів ховалося за суцільною стіною зелені, що обступила нас з усіх боків. Однак гнатися за нами мавпи, мабуть, не хотіли, і, вийшовши на відкритий простір, ми зовсім перестали їх боятися.
Я йшов останнім і мимоволі всміхався, поглядаючи на своїх товаришів. Невже це блискучий лорд Джон Рокстон, котрий не так давно вражав мене в рожевій пишноті своїх апартаментів в «Олбені», застелених перськими килимами й обвішаних по стінах картинами? Невже це той самий професор, котрий так велично сидів за величезним письмовим столом в Енмор-парку? І, нарешті, куди подівся той суворий, манірний учений, котрий виступав на засіданні Зоологічного інституту? Та хіба у волоцюг, котрі зустрічаються на сільських дорогах Англії, буває такий жалюгідний, пригнічений вигляд! Ми провели на плато всього тиждень, але наш змінний одяг залишився внизу, а цей тиждень був не легкий, хоча саме мені не варто особливо скаржитися, адже я не потрапив до мавпячих лап тієї ночі. Залишившись без головних уборів, всі мої товариші пов’язали голови хустками; одяг висів на них клаптями, а шар бруду та неголена щетина змінили їх майже до невпізнання. Саммерлі та Челленджер помітно накульгували, я також ледве волочив ноги, ще не оговтавшись як слід від ранкового потрясіння, і ледве вертів шиєю, задерев’янілою після мертвої хватки мавпи. Авжеж, на нас сумно було дивитися, і мене анітрохи не дивувало, що наші супутники-індіанці іноді озиралися назад, зиркаючи на нас із подивом і навіть жахом.
Було далеко за полудень, коли ми вийшли з чагарників до берегів озера. Індіанці побачили його широку гладь і з радісними вигуками замахали руками, показуючи нам на воду. Картина була справді дивовижна. Прямо до того місця, де ми стояли, мчала ціла флотилія легких човнів. Вони були далеко, за кілька миль, але ця відстань так хутко скорочувалася, що небавом веслярі розгледіли, хто саме стоїть на березі. Оглушливі вигуки громовим гуркотом пролетіли над озером. Схопившись із місць, індіанці замахали веслами та списами. Потім знову взялися гребти і в одну мить подолали відстань, що залишилася, витягли човни на пологий піщаний берег і з вітальними вигуками вклонилися молодому вождю. Після цього з натовпу виступив літній індіанець із намистом і браслетом із великих блискучих скелець і в накинутій на плечі чудовій плямистій шкурі, що відливала бурштином. Він підбіг до хлопця, ніжно обійняв його, потім поглянув у наш бік, щось спитав і, підійшовши до нас, без якоїсь улесливості, з великою гідністю обійняв усіх нас по черзі. На одне його слово інші індіанці на знак поваги схилилися перед нами до землі. Мені особисто було неприємно від такої рабської покори, лорда Джона та Саммерлі вона, мабуть, також збентежила, зате Челленджер розцвів, як квітка, зігріта сонцем.