— Можливо, ці тубільці недалеко зайшли вперед у своєму розвитку, — сказав він, погладжуючи бороду й оглядаючи розпростерті перед нами тіла, — але декому з освічених європейців варто було б повчитися у них, як поводитися в присутності вищих істот. Тільки подумайте, до чого безпомилковий інстинкт первісної людини!
Судячи з усього, індіанці виступили в бойовий похід, бо, крім довгих бамбукових списів із кістяними наконечниками, кожен із них мав при собі лук і стріли, кийок або кам’яну сокиру на поясі. Похмурі, злісні погляди, які вони кидали в бік лісу, з якого ми вийшли, і часте повторення слова дода свідчили про те, що метою цього походу було або виручити сина старого вождя (ми здогадалися про їхню спорідненість), або помститися за його смерть. Тепер вони всі розсілися навприсядки в коло і тримали військову раду, а ми розмістилися віддалік на базальтовій брилі та стали спостерігати за тим, що відбувається. Першими промовляли воїни, а потім до свого племені з гарячими словами звернувся і наш юний приятель. Мова його супроводжувалася такою красномовною мімікою та жестикуляцією, що ми збагнули її всю, наче й самі її розуміли.
— Чи варто повертатися зараз додому? — казав він. — Рано чи пізно маємо піти на це. Наших братів убили. Що з того, що я залишився живий і неушкоджений, коли інші загинули? Хто з вас може бути певний за своє життя? Зараз ми всі разом, — промовця вказав на нас. — Ці прибульці — наші друзі. Вони великі воїни і так само, як і ми, ненавидять мавп. Їм коряться громи та блискавки, — тут він підняв руку до неба. — Чи коли-небудь випаде інша така нагода? Ходімо ж уперед і або помремо, або завоюємо собі спокійне життя, і тоді нам не соромно буде повернутися до наших жінок.
Маленькі червоношкірі воїни жадібно слухали свого вождя, а коли він скінчив, вибухнули захопленими вигуками, й усі як один здійняли списи в повітря. Його батько спитав нас про щось, вказуючи в бік лісу. Лорд Джон знаком запропонував йому почекати та звернувся до нас.
— Ну, вирішуйте кожен сам за себе, — сказав він. — Я особисто не проти звести порахунки з цими мавпами, й якщо справа скінчиться тим, що їх доведеться винищити, то ця земля лише покращає після такої операції. Я піду з нашими новими друзями і не залишу їх до переможного кінця. А ви що скажете, юначе?
— Звісно, я з вами!
— А ви, Челленджере?
— Можете розраховувати на мою допомогу.
— А ви, Саммерлі?
— Ми все далі і далі відхиляємося від мети нашої експедиції, лорде Джон. Запевняю вас, я зовсім не для того покинув професорську кафедру в Лондоні, щоб очолювати навалу червоношкірих на колонію людиноподібних мавп.
— Авжеж, справді, як ми низько впали! — з посмішкою сказав лорд Джон. — Але нічого не вдієш, так уже сталося. Ну, чекаємо вашої відповіді.
— Це вельми сумнівна затія, — не здавався Саммерлі, — але якщо ви всі йдете, мені не залишається нічого іншого, як податися за вами.
— Отже, вирішено, — сказав лорд Джон і, повернувшись до старого вождя, ствердно кивнув і поплескав долонею по гвинтівці.
Старий потиснув нам усім руки, а його одноплемінники вибухнули ще більш захопленими криками.
Виступати в похід було вже занадто пізно, й індіанці нашвидкуруч розбили табір. Усюди спалахували, задиміли багаття. Невелика група пішла в джунглі та повернулася, женучи перед себе молодого ігуанодона, на плечі якого також лежала асфальтова наліпка. Один індіанець підійшов до нього і звелів, аби його зарізали, і тільки тоді ми збагнули, що величезні ігуанодони є власністю тубільців, як у нас велика рогата худоба. Отже, загадкові асфальтові плями були всього лише чимось на зразок мітки або тавра. Ці тупі травоїдні істоти, наділені крихітним мозком, вирізняються такою безпорадністю, незважаючи на свої величезні розміри, що з ними може впоратися і дитина. Не минуло й кількох хвилин, як ігуанодона білували, і шматки м’яса вже смажилися на вогнищах разом із якоюсь рибою з грубою лускою, яку індіанці наловили в озері, пустивши в хід списи замість вудок.
Саммерлі ліг на мілині і закуняв, а ми втрьох подалися швендяти берегом озера, не терплячись від жадання дізнатися якомога більше про цю дивовижну країну. Кілька разів на нашому шляху траплялися ями з такою ж синьою глиною, як і на болоті птеродактилів. Ці недіючі вулканічні кратери чомусь страшенно зацікавили лорда Джона. Челленджер також знайшов щось гідне його уваги, — потужний грязьовий гейзер, струмені якого так і кипіли бульбашками, що виділяли якийсь невідомий нам газ. Челленджер опустив у гейзер порожнистий ціпок, підніс до нього сірник і, наче школяр, залементував на радощах, коли підпалений газ вибухнув і спалахнув синім вогнем. Потім учений приладнав до ціпка шкіряний кисет, наповнив газом і його та запустив у повітря. Цей експеримент ще більше захопив професора.