— Горючий газ! Та який! Легший за повітря! Тепер я впевнений, що в ньому міститься значна кількість вільного водню. Зачекайте, друзі! Джордж Едвард Челленджер ще не вичерпав всіх своїх можливостей! Великий розум завжди змушує природу діяти задля власної вигоди. Ви ще переконаєтесь у цьому на власні очі!
Науковець пихато випнув груди, але так і не поділився з нами своїми таємними задумами.
Що стосується мене, то берег здався мені малоцікавим порівняно із самим озером. Поява індіанців і гамір стоянки розполохали все живе в його околицях, і ніщо не порушувало тиші, що запанувала навколо нашого табору, якщо не брати до уваги кількох птеродактилів, які ширяли високо в небі, виглядаючи стерво. Але рожеві води центрального озера жили своїм життям. Чиїсь величезні сіро-чорні спини та зубчасті плавники раз по раз викидали срібні бризки над водою і знову зникали в глибочіні. Піщані мілини кишіли якимись потворними істотами — чи то величезними черепахами, чи то ящірками, і серед них нам особливо кинулося в вічі одне чудовисько. Пласке, немов шматок шкіри, воно смикалося всією своєю поверхнею, відливало масними відблисками і повільно повзло по піску. Час від часу з води раптом виростали голови якихось змієподібних почвар, які, граційно звиваючись, пливли ніби в комірці з піни і з таким же пінливим шлейфом позаду. Але, як виявилося, це були зовсім не змії. Одна така істота вилізла на піщану мілину неподалік від нас, і ми побачили, що довга шия переходить у неї в циліндричний тулуб із величезними перетинчастими плавниками. Челленджер і Саммерлі, котрі вже приєдналися до нас, не тямилися від захоплення та здивування.
— Плезіозавр! Прісноводний плезіозавр! — вигукнув Саммерлі. — Й я бачу його на власні очі! Мій любий Челленджере, хто із зоологів може похвалитися таким щастям?
Настала ніч, багаття наших червоношкірих союзників вже замерехтіли в темряві, коли нам нарешті вдалося відтягнути обох професорів від первісного озера, що зачарувало їх. Але, навіть лежачи на березі далеко від води, ми все ще чули сплески та пирхання велетнів, які жили в його глибинах.
З першими світанковими променями весь табір був уже на ногах, і за годину ми виступили в наш винятковий похід. Я часто мріяв дожити до тієї миті, коли мене пошлють військовим кореспондентом на фронт. Але який мрійник міг би уявити собі кампанію, подібну до тієї, яку доля послала мені! Отже, беруся до своєї першої реляції з театру військових дій.
За ніч наші сили поповнилися новими загонами тубільців, то ж до ранку у нас налічувалося вже до п’ятисот воїнів. Уперед вислали розвідників, а за ними зімкнутою колоною рухалися головні сили. Ми піднялися пологим схилом, порослим чагарником, і вийшли до джунглів. Списники та лучники розсипалися нерівним ланцюгом уздовж узлісся. Рокстон і Челленджер зайняли місця на правому фланзі, а я із Саммерлі — на лівому. Отже, озброєні за останнім словом збройової техніки, ми вели в бій дику орду кам’яного віку.
Ворог недовго змусив себе чекати. Лісові хащі наповнилися пронизливим завиванням, і зграя людиномавп, озброєних каменюками та палицями, кинулася у центр атакуючих індіанців. Це був сміливий, але доволі безглуздий маневр, бо незграбні, кривоногі тварини не могли змагатися зі спритними, як кішки, тубільцями.
Страшне видовище постало перед нашими очима: розлючені мавпи з піною біля рота, шалено виблискуючи білками очей, кидалися на своїх спритних ворогів, а ті стріляли в них із луків. Повз мене з ревінням промайнуло величезне чудовисько, груди і боки якого були втикані стрілами. Я зглянувся над ним і вистрелив — воно звалилося мертвим серед кущів алое. Але більше мені стріляти не довелося, позаяк атака була спрямована безпосередньо в центр ланцюга й індіанці відбили її без нашої допомоги. З тих мавп, які брали участь у цій вилазці, навряд чи хоча б одна повернулася живою під захист дерев.
Але коли ми вступили в ліс, справа посерйознішала. Відчайдушний бій тривав годину з гаком, і часом мені здавалося, що настала наша остання година. Мавпи вискакували з гущавини й укладали своїми кийками відразу по три-чотири індіанці, не давши їм навіть часу пустити в хід списи. Удари їхніх важких ломак були нищівні. Один із них припав на гвинтівку Саммерлі, і від неї залишилися самі тріски. Ще мить — і така ж доля спіткала б і його голову, але вчасно зреагував індіанець, котрий пронизав списом ворога, який замахнувся на Саммерлі. Мавпи, що повилазили на дерева, кидали в нас камінням і величезними дрючками, деякі стрибали вниз, у саму гущу звалища, і билися жорстоко, до останньої краплі крові. Індіанці сіпнулися, й якби не вогонь наших гвинтівок, що завдавав величезної шкоди супротивнику, ніщо не стримало б їх від втечі. Однак вождь знову зібрав своїх воїнів і з такою швидкістю повів їх в атаку, що тепер уже довелося відступити мавпам. Саммерлі був обеззброєний, але я випускав кулю за кулею, а з правого флангу також лунала безперервна стрілянина.