Нарешті мавп охопила паніка. З вереском і завиванням вони кинулися врозтіч, а наші союзники з дикими криками погналися за ними.
Цей день мав винагородити людину за всі ті чвари, що не згасають із століття в століття, за жорстокість і переслідування, якими тільки й була багата її вбога історія. Відтепер вона ставала господарем плато, а людиномавпи мали раз і назавжди зайняти належне їм підлегле місце.
Як не мчали переможені, ніщо не могло врятувати їх від індіанців, і лісові хащі раз по раз заповнювали переможні вигуки, дзвін тятиви і глухий стукіт тіл, що падають з дерев.
Я біг услід за всіма і раптом наткнувся на лорда Джона та Челленджера, котрі шукали нас.
— Ну, годі! — сказав лорд Джон. — Фінал можна віддати індіанцям. Видовище буде не з приємних. Чим менше побачимо, тим міцніше будемо спати.
Очі Челленджера палали войовничим вогнем.
— Друзі! На нашу долю випало щастя бути присутніми при одній із тих битв, які визначають подальший хід історії, вирішують долю світу! — проголосив він, із гордовитим виглядом походжаючи перед нами. — Що означає перемога одного народу над іншим? Нічогісінько. Вона не змінює справ. Але жорстокі битви на зорі часів, коли печерні жителі долали тигрів або коли слон уперше дізнавався, що у нього є господар, — оце були справжні завоювання, справжні перемоги, що залишають слід в історії.
Яку ж треба було мати віру в кінцеву доцільність таких баталій, аби виправдовувати їхню жорстокість!
Просуваючись лісом, ми на кожному кроці зустрічали трупи мавп, пробитих списами та стрілами індіанців. Понівечені людські тіла позначали місця особливо спекотних сутичок, коли ворог дорого продавав своє життя. Попереду весь час чулися крики та ревіння, і по них ми стежили за напрямком погоні. Мавп відтіснили до їхнього міста, там вони зібрали останні сили, але навіть це їм не допомогло, і тепер ми прибули саме вчасно, щоб стати присутніми при страшній заключній сцені. На ту саму галявину біля краю урвища, яка два дні тому була свідком наших подвигів, індіанці вигнали близько сотні вцілілих у битві мавп. Ми підійшли тієї миті, коли переможці зі списами напереваги взяли цю купку в півкільце. Все це скінчилося за кілька секунд. Тридцять-сорок мавп полягли тут же на місці. Решта верещали, відбивалися, але це їм не допомогло. Їх скинули в прірву, і вони розділили долю своїх колишніх жертв, наштрикнувшись на гострий бамбук, який ріс унизу, на глибині шестисот футів.
Челленджер мав рацію: відтепер людина назавжди затвердила своє панування в Країні Мейпла Вайта. Самці великих мавп були винищені всі до ноги, мавпяче місто зруйноване, самки та дитинчата потрапили в неволю. Останній кривавий бій поклав край віковій міжусобиці людини та мавпи.
Ця перемога врятувала і нас. Ми повернулися до Форту Челленджера, до покинутих там припасів, і встановили контакт із нашим негром, котрий був до смерті переляканий страшним видовищем, коли мавпи градом посипалися в прірву.
— Ідіть звідти, йдіть! — лементував він із вибалушеними від страху очима. — Там диявол, він вас погубить!
— Устами негра рече істина, — переконано промовив Саммерлі. — Досить із нас пригод, тим більше, що вони за своєю суттю аж ніяк не личать людям нашого рівня. Челленджере, нагадую вам ваші слова. Відтепер маєте міркувати лише про те, як визволити нас із цієї жахливої країни та повернути до цивілізації.
Розділ 15. Наші очі не переставали дивуватися
Я веду свій щоденник день у день і все чекаю тієї хвилини, коли можна буде написати, що хмари, які нависли над нами, розсіялися і крізь них визирнуло сонце. Ми досі не знаємо, як звідси вибратися, і гірко нарікаємо на нашу долю. І все ж я дуже чітко уявляю собі, що колись ми з удячністю будемо згадувати цю вимушену затримку на плато, яка дала нам нагоду спостерігати все нові й нові дива Країни Мейпла Вайта, а також життя її мешканців.