Перемога індіанців над плем’ям людиномавп кардинально змінила наше становище. З того часу ми стали справжніми господарями плато, бо тубільці дивилися на нас зі страхом і вдячністю, пам’ятаючи, що наша чудодійна сила допомогла їм здолати їхніх споконвічних ворогів. Вони, ймовірно, нічого не мали б проти, якщо б такі могутні та загадкові істоти зовсім покинули плато, але спуску до рівнини не знали. Наскільки нам вдалося второпати з їхніх знаків, плато раніше поєднувалося з рівниною тунелем, нижній кінець якого ми бачили при обході кам’яної гряди. У допотопні часи цим шляхом підіймалися на плато людиномавпи й індіанці, не так давно ним же скористався і Мейпл Вайт зі своїм товаришем. Але торік тут стався сильний землетрус, і горішню частину тунелю наглухо завалило уламками скель. Коли ми висловлювали бажання спуститися вниз, на рівнину, індіанці лише стенали плечима та скрушно хитали головами. Чи то вони справді не могли допомогти нам, чи не хотіли, сказати важко.
Після переможного походу індіанці перегнали уцілілих мавп в іншу частину плато (Боже, як вони завивали дорогою!) й оселили їх неподалік від своїх печер. І з цього дня мавпяче плем’я перейшло в повне рабство до людини. Серед нічної тиші часто лунали протяжні крики якогось первісного Єзекіїля, що оплакує свою колишню славу та колишню велич мавпячого міста. Відтепер скорені мавпи мали вдовольнятися скромною роллю дроворубів і водоносів при своєму володарі — людині.Через два дні після битви ми знову перетнули плато й отаборилися біля підніжжя червоних скель. Індіанці пропонували нам влаштуватися в печерах, але лорд Джон не погодився на це, вважаючи, що якщо вони задумають щось проти нас, то ми повністю опинимося в їхній владі. Ми вважали за краще зберегти свою незалежність і, підтримуючи з нашими союзниками якнайкращі взаємини, все ж тримали порох сухим. Нам часто доводилося бувати в їхніх печерах, але ми так і не з’ясували, кому індіанці зобов’язані цим чудовим житлом — собі чи природі. Печери були викопані на одному рівні в якійсь пухкій породі, що залягає між червоним базальтом вулканічного походження і твердим гранітом, який слугував підошвою скель.
До входів у печери, які розмістилися приблизно на висоті вісімдесят футів від землі, провадили кам’яні сходи, такі вузькі та круті, що ними не могла б піднятися жодна велика тварина. Всередині було тепло та сухо. Печери занурилися в товщу гряди на різну глибину; по їхніх гладких сірих стінах тягнулися намальовані обвугленими паличками чудові зображення тварин, що населяють плато. Якби в Країні Мейпла Вайта не залишилося жодної живої істоти, майбутній дослідник знайшов би на стінах цих печер вичерпну інформацію про її дивовижну фауну, бо тут було все — і динозаври, й ігуанодони, й усі види ящерів.
Дізнавшись, що величезні ігуанодони вважаються у індіанців домашньою худобою або, точніше, чимось на кшталт пересувної м’ясної комори, ми з’ясували, що людина навіть за наявності настільки недосконалої зброї, як лук і спис, повністю встановила своє панування на плато. Однак незабаром нам довелося переконатися, що це не так і що людину тут тільки терплять.
Драма розігралася на третій день після того, як ми оселилися біля печер. Челленджер і Саммерлі з ранку подалися до озера, де тубільці ловили для них гарпунами ящірок. Ми з лордом Джоном залишилися в таборі; неподалік від нас на трав’янистому схилі перед печерами виднілися індіанці, зайняті своїми справами. Й раптом сотні голосів пронизливо заверещали: «Стоа! Стоа!» Дорослі та діти кинулися з усіх боків до печер і, відтісняючи один одного, стали дертися вгору кам’яними сходами.
Діставшись своїх сховищ, вони замахали руками, запрошуючи нас мерщій приєднатися до них. Ми схопили гвинтівки та побігли з’ясувати, що сталося, а назустріч нам із невеликого гаю що було сил вже мчали десятеро чи п’ятнадцятеро індіанців, котрих переслідували по п’ятах два чудовиська — саме такі ж, як непроханий гість, який побував у нашому старому таборі, і такі, як і мій нічний переслідувач. Вони пересувалися стрибками і були схожі на гігантських огидних жаб. Дотепер нам доводилося бачити цих велетнів лише в темряві, позаяк вони полюють уночі, а вдень виходять зі своїх барлогів лише в тому випадку, якщо їх потривожать, як було цього разу. Ми стояли, вражені видовищем, що відкрилося нашим очам. Плямиста бородавчаста шкіра цих велетенських жаб відливала на сонці всіма барвами веселки та вилискувала, як риб’яча луска. Втім, спостерігати нам довелося недовго, бо ці тварини за кілька стрибків наздогнали нещасних індіанців... І тут почалося щось страшне. Повадки в них були такі: навалившись усією вагою на найближчу жертву, вони залишали її, розчавлену, понівечену, і кидалися за наступною. Дико лементуючи, індіанці мчали до печер, але не могли втекти від своїх переслідувачів. Тому гинули один за одним, і на той час, коли ми з лордом Джоном підоспіли на допомогу, від усієї їхньої групи залишилося не більше п’яти-шести осіб. Утім, ми не тільки не допомогли їм, а й самі мало не загинули. Куля за кулею впивалася в шкури цих тварюк, справляючи такий самий ефект, ніби наші гвинтівки були заряджені паперовими кульками. Але ж стрілянина велася з якихось двохсот кроків! Величезні плазуни не боялися ран, а відсутність центрального мозкового апарату робило навіть найсучаснішу зброю марною в боротьбі з ними. Єдине, що нам вдалося зробити, — це відвернути їхню увагу тріскотнею пострілів і спалахами вогню, таким чином надавши можливість і собі, й індіанцям добігти до рятівних сходинок.