Але там, де розривні кулі двадцятого століття виявлялися безсилими, доводилося покладатися на отруєні стріли дикунів, вимочені в настої строфанту[14] та змащені трупною отрутою. Такі стріли марні на полюванні, бо кровообіг у доісторичних чудовиськ настільки млявий, що вони зазвичай встигають наздогнати та роздерти свою жертву до того, як відчують дію отрути. Але тепер становище було іншим: як тільки наші переслідувачі опинилися біля кам’яних сходів, що ведуть до печер, з кожної щілини в гірській гряді зі свистом полетіли стріли. Чудовиська обросли ними, як пір’ям, але, мабуть, у перші хвилини біль не відчували, позаяк продовжували в безсилій люті дертися вгору сходами, не бажаючи втратити здобич, насилу долали кілька сходинок і негайно ж зривалися вниз. Але ось отрута почала діяти. Один звір глухо заревів і втелющився пласкою головою в землю. Другий пронизливо завив, зробив кілька безглуздих стрибків, потім у корчах звалився поруч із першим і небавом також затих. Тоді індіанці натовпом висипали з печер і з радісними криками закружляли навколо трупів, тріумфуючи перемогу над двома найнебезпечнішими ворогами.
Їсти це м’ясо не можна, бо отрута продовжувала діяти, й індіанці тієї ж ночі порізали обидві туші на шматки та віднесли їх до лісу, щоб не заражати тут повітря. Близько печер залишилися лише два величезних серця, кожне завбільшки з подушку; вони жили самостійним життям, повільно та ритмічно скорочуючись і розширюючись, і ця огидна пульсація тривала день, ще один і затихла лише на третю добу.
Колись, коли у мене буде справжній стіл, а не консервна бляшанка, що замінює його, і краще письмове приладдя, ніж огризок олівця й один-єдиний пошарпаний нотатник, я детально опишу індіанців племені акка, опишу наше життя серед них і чарівну Країну Мейпла Вайта, що мало-помалу відкривала перед нами свої дива. Пам’ять не зрадить мені; разом із першими враженнями дитинства в ній до кінця моїх днів збережеться кожна хвилина, кожна година, проведені нами на плато, і ніщо інше не витіснить цих спогадів. Прийде час, і я опишу ту чудову місячну ніч на центральному озері, коли індіанці виловили сітями молодого іхтіозавра, який мало не перевернув наш човен, — істоту, схожу чи то на тюленя, чи то на рибу з трьома очима, причому третє око сиділо у нього на тімені, а інші два були захищені кістяними пластинками. Тієї ж ночі зелений водяний змій стрілою накинувся на нас із заростей очерету, обплів своїми кільцями рульового в човні Челленджера і зник із ним під водою.
Не забуду розповісти і про ту дивовижну білу істоту — ми дотепер не знаємо, що це було: плазун чи звір — яка мешкала в гнилому болоті на схід від центрального озера і ночами сновигала серед кущів, випромінюючи слабкий фосфоричний відблиск. Індіанці так її боялися, що навіть близько не підходили до того болота, а ми двічі були там, бачили цього звіра здалеку, але не могли пробратися до нього через багно. Скажу лише, що величиною він більший за корову і поширює навколо себе неприємний мускусний запах.
У моїх майбутніх нотатках ви зустрінете також згадку про гігантську прудконогу птаху, від якої Челленджеру довелося якось утікати під захист скель. Вона набагато вища за страуса, і її потворна голова сидить на довгій голій шиї. Коли Челленджер дерся вгору по камінню, вона одним ударом свого люто вигнутого дзьоба, як долотом, зірвала йому каблук. Але цього разу сучасна зброя не осоромила себе: величезний фороракос[15] дванадцяти футів заввишки (радісний професор, не встигнувши відсапатися як слід, вже повідомив нам його назву) звалився на землю, убитий кулею лорда Джона, і судомно забив ногами, здіймаючи хмару пір’я і не зводячи з нас блискучих лютих жовтих очиць. Як би мені хотілося дожити до того дня, коли ця люта приплюснута голова знайде своє місце серед інших трофеїв, що прикрашають кабінет в «Олбені»!